— Невже ти мало зазнав гіркого за своє життя?

— Довелося сьорбнути… Чаша моя гірка й досі ще повна, хоч я і п’ю з неї щодня. Але така вже либонь доля людини — скільки не пий із чаші терпіння, а всю її ніколи не вип’єш — вона увесь час наповнюється, і наповнюється. І все гіркотою, гіркотою… Ні, — зітхнув, — я тут маю випити свою чашу. Хоча й заманливо — бути за три кроки від щастя і… не скористатися такою нагодою.

Голубе видиво міста зникло й Ентоні Мередіт запитав з подивом:

— Ти не хочеш побути в майбутньому? З усіх людей двадцятого сторіччя тільки тобі одному надається така можливість, любий наш письменнику.

— Тому… Тому, що вже завтра вранці… ні, вже сьогодні я мушу йти до каліфорнійської в’язниці Сан-Квентін дивитися, як там… як там вішатимуть людину.

— Який жорстокий ваш вік! І для чого тобі це потрібно бачити?

— А для того, щоб усе знати про свій, як ти справедливо зазначив, жорстокий вік, — із злістю вигукнув письменник. — Тільки так я можу писати правдиво. Тому не показуй мені більше сонячного майбутнього, я мушу боротися з чорною ніччю свого віку!

В тиші кімнати виразно було чути, як тривожно цокотить блокуючий автомат машини часу.

— Але ж ти стільки зазнав злигоднів і поневірянь, що заслужив на кращу долю, — вигукнув Ентоні Мередіт.

— Якби ж то тільки я один, — зітхнув письменник і по хвилі вигукнув: — Мій дорогий гостю! Яким би не було тяжким моє життя, але воно — моє життя. І яким би не був потворним мій вік, але він — мій вік. Мій і нікуди я з нього не піду. Мені випала доля відстраждати разом з ним і випити до дна свою чашу, яку випити до дна нікому із сущих не вдається…

Почувся короткий застережливий сигнал.

— Час уже скінчився, — заквапився пришелець. — Пролунає ще один сигнал і… Подумай, Джек…

— Ні, Ентоні, ні. Я не піду зі свого віку у ваш. Бо я піду, інші підуть, а хто ж сьогодні закладатиме підвалини вашій завтрашній долі?

— Але як тобі тяжко жити і писати під Залізною п’ятою страхітливого молоха! — із щирим співчуттям вигукнув гість.

— Залізна п’ята? — стрепенувся письменник. — Це ти добре сказав, Ентоні Мередіт. Ми й справді всі під залізною п’ятою деспотизму й свавілля. Але в тім то й річ, що крім нас більше нікому розтрощити залізну п’яту і здобути волю. З космосу до нас ніхто не прилетить і на тарелі не піднесе нам справедливу еру всезагального братерства — якщо тільки вона можлива. Це мусимо зробити лише ми самі. Життям своїм і смертями своїми. Але для цього потрібні роки і віки. І якщо сьогодні ми зазнаємо поразки, то завтра ми встанемо знову… Прощай, Ентоні Мередіт — щаслива людина справедливої ери братерства. Як я заздрю вам, людям майбутнього! І як я радію, що наша тяжка праця не була даремною!