Коли він розплющив очі, в кабінеті стояв білий день. Він сидів за столом, поклавши голову на руки. Перед ним під недогарком свічки білів аркуш паперу.

— «Я не боявся життя» — прочитав він на тім аркуші. — А-а… Це я вчора писав листа Анні, свічка догоріла і я не встиг…

Схопив ручку й почав швидко писати, продовжуючи незакінчену фразу:

«… але стояти твердо, на власних ногах і дивитися життю просто в вічі, не боятися нічого, бачити, як інші зустрічають свою смерть так само спокійно й незворушно, як я зустрів би свою, бути безстрашним, непохитним, не мати в собі ні крихти легкодухості, ні крихти жіночності (огидної в чоловіків, хоч принадної в жінках), не заплющувати очей, а сміливо дивитися вперед, приймати життя, пам’ятаючи, що можеш і віддати його».

Чи переконають Анну ці його найщиріші слова в тому, що він мусить іти до в’язниці Сан-Квентін і мусить дивитися на огидну сцену — страту людини?

Закінчивши лист, підписався коротко: Джек.

І тільки тоді встав з-за столу, підійшов до вікна і глянув на пустельну вулицю з рідкими, похнюпленими перехожими.

«Але що то було мені за видіння сеї ночі? — сам себе запитав: — Невже й справді приходив Ентоні Мередіт, людина з 27-го сторіччя П’ятої ери Вселюдського братерства? Чи просто я багато думав про майбутнє і воно привидилось мені? В одному я певний: майбутнє людства буде прекрасним. Інакше не варто тоді й жити. Але воно буде прекрасним лише тоді, коли ми відстраждаємо у своєму віці».

Повернувся до столу, поставив на листі дату: 11 лютого 1902 р.

— Ну, ось і пора іти до в’язниці, — вголос промовив. — Чи зрозумів мене пришелець із щасливого міста? Я ніколи не боявся життя і тому нікуди не буду тікати чи й перебиратися у майбутнє заради щастя. Все одно даром воно нікому не дається — його треба здобути. Брати мої стогнуть під залізною п’ятою деспотизму, а я… Гм… Але добре сказав Ентоні Мередіт: Залізна п’ята. Я напишу для них, людей майбутнього, як ми у глухому й тяжкому віці Залізної п’яти жили, любили, боролися і гинули, і, навіть, мертвими знову повставали. А роман свій так і назву: «Залізна п’ята». Це кажу я, золотошукач із Клондайку.

Сам він любив так себе називати: золотошукач із Клондайку. І гордився цим… Ні, це не була гординя, високо він ніколи не нісся, хоча був не без гонору — інакше неможливо. Раніше пишався, бо ж був ним насправді — золотошукачем Клондайку. «Золота лихоманка» там спалахнула року 1896-го, як відкрили родовища золота. На плоскогір’ї Юкону багаті поклади міді, азбесту, срібла, вугілля, вольфраму. І — золота. Дикий, малоосвоєний край. Рибальство. Хутряні промисли. Там виживають тільки сильні духом. І він вижив. Там він черпав сюжети для творів, героїв знаходив. І все своє коротке — ще коротке — життя тим і був зайнятий, що шукав золото — спершу на Юконі, в горах Маккензі, на просторах Кдондайку, потім — в людських душах, де його чомусь все менше й менше стає… Жаль. Справжнє золото душі нині не часто зустрінеш. Але тому воно й справжнє, що з душі. Цим він і був зайнятий — як письменник. Йому ще тільки 26, попереду життя та життя і він ще знайде багато золота в людських душах…