Ні тоді, ні пізніше, ні взагалі ніколи, він не знатиме, що жити йому залишилося ще 14 років. Всього лише чотирнадцять літ. Загалом вийде сорок, всього сорок. Мало. Зовсім мало. Але тоді він сам собі здавався вічним. Роман «Залізна п’ята» — з непохитною вірою в перемогу справедливості, Джек Лондон (справжнє прізвище Джон Гріффіт Лондон) ще встигне написати — твір вийде друком у 1907 році — за дев’ять років до передчасного кінця золотошукача з Клондайку, який все життя боровся за щастя інших і якому лише раз вдалося побути за три кроки від власного щастя. Але в тому, мабуть, і є смисл життя: щоб жити і боротися за щастя, але ніколи до нього ближче як на три кроки не наближатися. Це і є щастя. А коли так, то він його спізнав сповна…

І Джон Гріффід Лондон, світові відомий як Джек Лондон, вічний золотошукач, сів до столу — добувати з руди крупинки золота людських душ. Але попрацювати того раннього лютневого ранку, коли в місті лютував мороз — йому за будь-якої негоди так добре творилося, особливо, як на вахту заступав Санта-Клаус, — на жаль, не вдалося, хоч білий папір вабив його, як лютня музиканта.

І він із серцем люто вилаявся (життя всього навчило, в тім числі й лайкам і це в нього називалося випустити пару з чорного котла), — з відразою почав збиратися, бо вже мав нагальну потребу йти лицезріти непривабливу сцену — як у людини ім’ям закону — невже закону? — відбиратимуть єдине, що в неї ще залишалося — власне життя. («Воно тобі ото треба ще й це знати?» — в’їдливо запитував внутрішній голос і він, сердячись на нього, зі злістю, що раптово спалахнула, відповів йому: «Треба, треба! Я все мушу знати про свій вік. А ти… ти — заткнись!..»). І — нічого не вдієш. До святості в місті — хоч воно й носило святеницький титул сан — ще явно було далеко. (Якщо взагалі до святості хто-небудь стоїть близько). Як і на всій планеті Земля в царстві хомо сапієнса, людини, здається, розумної. Тож мусив іти до смерті — в ім’я життя.

МІСЯЦЬ СЮРЧАННЯ КОНИКІВ Повість-химерія

МІСЯЦЬ СЮРЧАННЯ КОНИКІВ

Повість-химерія

Долорес:

— Яка ж то мрія?

Анна:

— Ет, так, химера!

Мабуть, я тоді надто поспішав — летів стрімголов, як то чинять закохані, коли прислухаються до голосу не розуму, а серця, тож через поквап та хапанину й опинився того дня в наручниках — за спробу незаконного переходу кордону.

Одягнувши свою празникову червону, як жар, сорочку, що, на мою думку, так пасувала до черленого червня, я летів на відчай душі. Було чого. Вже Дажбог засвітив над градом Кия і над всією Руссю-Україною 23-й день червня, а наступного, 24-го, якраз на Івана Купайла[1] я мав бути — вирішувалась моя доля — в Древляндії, в землі Деревській, чи — Древлянській, як величали той край (його ще називали й простіше — Дерева) не тільки в часи Нестора-літописця чи й раніше, а й за моєї юності, у тій Древляндії, де мене нетерпляче виглядала княгиня Ольга… Ні, ні, не та, а — моя.