Аж тепер він угледів і мене. Точніше, побачив гранату у моїй руці.

— На повозці взяв? — Він кивнув у бік очеретів. — З цим не жартують, бовдуре!

Гранату, зелену і замашну, з густим мереживом сталевого чохла, я й справді узяв на повозці, там, в очеретяних зарослях. То була «моя» повозка, я натрапив на неї випадково, шукаючи качині гнізда, а тепер навідувався туди щодня. Ніхто не знав, що вона там стоїть, загрузнувши в намулі, — новенька військова хура з кованим обіддям. В очеретах залишили її під час відступу червоноармійці.

На повозці лежав автомат без диска, замащена солдатська ватянка, парусинова торбинка, а в ній — кілька гранат. На дні хури під сіном я знайшов білу бляшанку, повну красивих, пофарбованих рожевим лаком запалів для гранат.

Ще була на повозці радіостанція. Важка, металева, з безліччю важелів, вимикачів та шкал, ця знахідка, якби раніше, була б для мене справжнім скарбом. Ще в п’ятому класі я майстрував детекторні приймачі у шкільному радіогуртку, яким керував наш учитель фізики Федір Іванович. Але з якими труднощами діставали ми у своєму глухому селі всілякі гвинтики, клеми, дріт, не кажучи вже про навушники.

Зараз усе те вже було непотрібне. Гранати цікавили мене тепер більше.

Проте «моя» повозка була вже не зовсім моєю — про неї знав і він, цей білявий парубок у латаній сірій сорочці.

— З цим не жартують, — повторив він, — ступив крок уперед і миттю вихопив у мене гранату. Не встиг я рота відкрити, як вона зникла в кишені його смугастих штанів. І тієї ж миті він наче забув про мене. Його погляд, як і хвилину тому, прикували машини, що стояли біля містка.

Глянувши туди, я побачив, що у машин задерті капоти, а біля них вовтузяться і сваряться німці, мабуть, ніяк не можуть завести мотори. Потім почулося гудіння. Спочатку воно було якесь нерівне: то посилювалося, то завмирало. Нарешті, мотори завелися. І відразу ж якась дивна, сірувата, ледь срібляста хмарина попливла над машинами, повільно танучи й переливаючись сліпучим сяйвом. Вже легкове авто і грузовики переповзли через міст і зникли за деревами, а тремтливе марево усе ще висіло у повітрі, виблискуючи, граючи проти сонця міріадами дивовижних сніжинок.

Я оглянувся. Парубок щось бурмотів собі під ніс і обережно крутив на скриньці пластмасовий диск.

В його сірих очах тепер танцювали веселі бісики.

— Ти де живеш? — підвів раптом він голову і глянув на мене так, ніби щойно помітив.

— Коло лікарні, — збрехав я.

— Ага, — байдуже кинув він. І додав: — Друже мій, навіщо так примітивно маскуватися? Ти живеш дуже далеко від лікарні, у будинку під бляшаним дахом. Там стоїть висока груша, а на ній стримить жердина, до якої ваша милість чіпляла колись радіоантену. Ти вмієш складати детекторні радіоприймачі, адже так?