З машин стрибали солдати. Хряскаючи дверцятами кабін, на дорогу вискакували водії та офіцери. Біля автоколони зчинився лемент. Кілька німців підтюпцем побігли до переднього авто. Розмахуючи руками, вони щось кричали, вичитували водієві. Той стояв на дорозі, кулаком з затиснутою в ньому пілоткою показував на свою машину — мовляв, не з моєї вини це сталося. Та й справді, ця машина не заважала нікому, вона спинилася за добрих десять метрів від колони, завмерла пізніше, ніж інші…

Поступово німці вгамувалися. Солдати знову полізли у кузови, водії та офіцери зайняли місця в кабінах. Проте ненадовго. Жодна машина не зрушила з місця. Чути. було, як скрегочуть, завивають стартери. Машини ж стояли як укопані. Мотори мовчали. Німці збилися біля автоколони в юрбу і тихо, ніби злякано, гомоніли. Деякі водії засунули голови під капоти. Високий офіцер, поблискуючи проти сонця окулярами, йшов уздовж нерухомих машин і на ходу щось записував у блокнот. Лише кілька солдатів, байдужих до всього, поскидали мундири і розляглися осторонь на траві, прикладаючись до своїх баклажок.

Мені раптом пригадався той день, коли Юрко-ленінградець вийшов з очерету з дерев’яною скринькою на ремінці. Пригадалися три машини, що спинилися біля мосту, і Юрків погляд. Він дивився на них поверх моєї голови, не помічаючи гранати в моїй руці. На якусь мить мені стало трохи моторошно, по спині поповз холодок.

— Вони поїдуть? — запитав я пошепки. — Вони… поїдуть?

— Вони вже ніколи й нікуди не поїдуть з цими моторами, — відповів Юрко. Його рука, що лежала на перемикачах скриньки, злегка тремтіла. Він глянув мені у вічі, підморгнув, кивнув у бік села. Пригинаючись за кущами шипшини, ми побігли від дороги, від німців та від їхньої нерухомої автоколони.

5

За якийсь тиждень поблизу нашого села зібралася сила-силенна німецької техніки. На дорогах темніли важкі вантажні машини з причепами, чорними тінями застигло кілька танків, виднілися бронетранспортери та потужні артилерійські тягачі, рябіли камуфляжем всюдиходи й легкові автомобілі…

Першу автоколону, що захлинулася у сріблястому мареві, німці намагалися вивезти на буксирах. Вони підігнали трактори, причепили по три машини до кожного, але трактори, не здолавши й кілометра, раптом зачхали, огорнулися легкою, неначе з паморозі, хмариною, що іскрилася сріблястим сяйвом, і спинилися у вибалку. Довго бігали навколо них солдати у парусинових, забруднених мастилом мундирах, та як не силкувалися оживити, трактори, як і вантажні машини, вже не корилися їм.

Незрозумілі події, що відбувалися під нашим нічим не примітним селом, напевно, стривожили якесь високе німецьке начальство. Через село на двох легкових машинах, що виблискували нікелем, у супроводі мотоциклістів промчали офіцери, загортаючись від куряви у плащі з пелеринами. Але й цим офіцерам, і їхній охороні вже від містка довелося йти пішки — мерседеси так і зосталися збоку шосе, куди їх гуртом відкотили мотоциклісти. Останнім заглух поперек дороги приземкуватий бронетранспортер, що йшов слідом за мерседесами.