— Ти, друже, тримати язик за зубами вмієш? — спитав Юрко і кинув недопалок у воду.

Я промовчав. Що я міг відповісти на таке образливе запитання?

— Зрозуміло, — хитнув він головою. — Зараз ми з тобою візьмемо цю річ, — його рука лягла на радіостанцію? — і перенесемо на берег. Я сам пробував, та важка, хай їй всячина.

— Для чого тобі радіостанція? До неї ж немає живлення? — розчаровано запитав я. — Я хотів відкрутити тут дещо, та шкода було псувати.

— Цього я й боявся, — в Юрковому голосі почулася стурбованість. — Зробив би, хлопче, найгірше, що тільки міг зробити в своєму житті. Ну, взяли?

Ми розгорнули брезент, поклали на нього металевий ящик — він таки був важкенький. Повільно побрели до берега.

Кілька разів відпочивали, доки піднялися вгору крутим схилом урвища. Біля подвір’я, де колись була колгоспна бригада, нас перестрів старий пасічник. Він стояв під кленом босоніж і без кашкета.

— Несіть у хату, — кинув старий і пішов до своєї мазанки, що тулилася край урвища. Звідси ми ще позаминулого року взимку злітали на лижвах униз, аж на кригу замерзлої річки.

Данило Різниченко жив тут самотньо, провівши на війну свою доньку, чорняву Варку, яка працювала фельдшером у нашій лікарні.

Старого ми трохи побоювалися. Високий, схожий на цигана, з чорними густими бровами, він завжди ганяв нас з подвір’я бригади…

Ми занесли радіостанцію у сіни. З сіней одні двері вели до комірчини, там горів каганець. Біля низенького тапчана, де, мабуть, спав Юрко-ленінградець, стояв широкий дубовий стіл. Він був завалений мотками дроту, купами блискучого металевого дріб’язку, неначе тут розпотрошили з десяток радіоприймачів. Гостро тхнуло бензином. Тим, добре вже відомим бензином, що його іноді вимінювали для запальничок у німців на сало та яйця. Рожевий і якийсь неначе сухуватий, він швидко випаровувався й охолоджував шкіру, коли потрапляв на руку. Мабуть, бензин було налито у пляшки, які я вгледів біля тапчана під стіною. На столі також стояв примус, лежав мідний паяльник, безладно було розкидано плоскогубці, викрутки, напильники — різний дрібний інструмент, яким я теж залюбки майстрував удома, завжди воюючи з цього приводу з моєю тіткою: ми з нею лишилися удвох після того, як батько пішов на фронт.

Доки я роздивлявся комірчину-майстерню, Юрко-ленінградець розпалив у сінях примус і нагрів паяльник. Присів біля радіостанції і наказав подати каганець. Я присвічував, а він швидко і вправно зняв задню стінку металевого ящика й занурив паяльник у хаотичне плетиво дротів. Відпаявши, вийняв із черева радіостанції близько півтора десятка різних деталей, серед яких мені були знайомі лише два опори та реостат, обережно розклав усе на столі. Витер піт з чола, сказав: