І саме в ту секунду позаду вдарив грім. Аспидно-чорний і гострий, як стилет, шпиль піднявся над будинками, проштрикнув небо. Здригнувшись, Галей щосили натиснув на гальма. У високій голубій безодні навколо димового стовпа обвилося світле кільце, на ньому схрещувалися блискавиці. Пружний вітер шквально пронісся над дахами, змітаючи черепицю, видавлюючи шибки і скляні вітрини. Жермен притулилася до Галеє-вого плеча, її тіпав дрож, розширені очі з жахом дивилися на чорну хмару, що поволі опадала над зеленим закутком району Вернад.

* * *

Слідчий поліцейської префектури ще раз проглянув аркуш, що лежав перед ним. Анрі Галей, п’ятдесяти двох років, безробітний… Має воєнну медаль «Знак хоробрих»… Був жонатий на Жермен Селуа, тепер удівець… Постійно мешкає… У поліцейській картотеці не значиться…

Слідчому було років двадцять шість.

Бездоганного крою новий костюм, трохи недбало зав’язана краватка, модна зачіска — увесь він дихав самовпевненістю і молодим здоров’ям.

Аркуш він відсунув поштовхом лакованого нігтя.

Видно, цей його жест уже належав до серії прорепетируваних, або ж він наслідував когось. Такі особи завжди когось наслідують.

Галей відвернувся.

— На попередньому допиті ви відмовилися відповідати, що, як вам відомо, не на вашу користь.

Слідчий явно милувався інтонаціями власного голосу.

— В готелі ви заявили, що іноземця, якого звали Штуленц, випадково зустріли на вулиці. Ви це підтверджуєте?

Галей кивнув. Слідчий примружив очі.

— Повторюю запитання: ви це підтверджуєте?

— Підтверджую.

— За вашою версією, людина вирушає в туристську подорож за кордон, аби лише не дома стрибати з дев’ятнадцятого поверху, — з посмішкою на губах вів слідчий. — Як же ви опинилися в номері німця? Що вас туди привело?

Галей поворухнувся на прикріпленому до підлоги стільці.

— Я вже сказав: на це запитання відповідати не буду.

— Так… Подзвонивши в поліцію, ви назвали прізвище загиблого. Отже, ви знали його раніше. Де, за яких обставин ви з ним зустрілися вперше, коли це було?