Почувши, що я буду сходити, Штегліц ухопив мене за руку:

— Їх шрайбе зіх. Ферштеен зі? Папір. Писати вам… — і простягнув мені блокнот.

Я написав йому свою адресу.

І ось із Німеччини мені надійшов лист.

«… Восени 1943 року полк, у якому я служив телефоністом, відступав степами України, — писав у ньому Отто Штегліц. — Ми відкочувалися за Дніпро. Полк наш входив до складу танкової армії. Незабаром залишилися тільки дві общипані роти. Радянські війська прикінчували нас. Чад «бліцкрігу» на той час уже вивітрювався з голів багатьох солдатів Третього рейху. Мені все частіше спадало на думку: яке майбутнє чекає німців? Я почав всерйоз думати про те, щоб кинути все до біса, доки не пізно, і чекав лише слушного випадку, аби здатися в полон. Звернення членів «Вільної Німеччини» — колишніх офіцерів та солдатів вермахту, — незважаючи на терор польових судів, не раз потрапляли до наших рук. Якось на одній із таких листівок я побачив підпис генерала, який півроку тому командував нашою дивізією. Генерал писав: «Гітлер кинув Німеччину в пекло, справа честі німців-патріотів наблизити кінець розв'язаній фашистами війні».

Я виріс у простій селянській сім'ї. Ні батько, ані старший брат, який загинув у Франції, ніколи не висловлювали симпатій до нацистів. Навпаки, батько завжди говорив про наці приблизно так, як заявляв тепер у відозві колишній генерал. Я вирішив здійснити свій задум якнайскорше. Але все склалося інакше. Я бовкнув зайве в присутності одного обер-єфрейтора, свого земляка. Він негайно доніс на мене. Мою «справу» розбирав військово-польовий суд. Через кілька днів я опинився далеко від фронту і став в'язнем концтабору.

І раніше мені дещо доводилося чути про страхітливі злочини есесівців у концтаборах, а після суду мені надали можливість пересвідчитись у правдивості чуток на власні очі. Мене привезли до концтабору вранці, а до вечора того дня похоронна команда закопала понад сто чоловік забитих та померлих з голоду. У концтаборі я зустрів чимало співвітчизників. Проте, відверто кажучи, уникав з ними розмов. Випадок із земляком-зрадником багато чого навчив. Тому вийшло так, що я почав тулитися до іноземців. Спочатку познайомився з поляками — поручиком Сігізмундом і робітником з лісопильного заводу Едвардом, а згодом з іспанцем Мануелем.

З часом ми добре-таки здружились. Поляки мріяли про втечу. Мануель сипав прокльони на голови французьких жандармів, які передали його гітлерівцям. Він воював в іспанській республіканській армії проти франкістів, потім із своїми товаришами перейшов кордон, маючи надію знайти притулок у Франції. Коли фашисти захопили Францію, маршал Петен видав їм іспанських антифашистів. Так Мануель потрапив за колючий дріт.