— Так. Тому ми й вирішили йти в Славуту.

Одуха зітхнув.

— Вирішили — значить вирішили… Але підете не вдвох. Візьмете автоматників. На руках пораненого не донесете — беріть коней. І якомога обережніше, хлоп'ята. Ви ж для справ наших партизанських ще дуже потрібні. Не забувайте.

… Вони взяли з собою Степана Лагутенка, говоруна й сміливця, який добре володів німецькою мовою. З ними пішли також кілька бійців-диверсантів.

У місто група партизанів в'їхала на санях. Поганяла Ганна Охман. Вона залишилася з кіньми у дворі одного зв'язкового. Партизани заховали свої автомати під пальта й пішли нічними вулицями Славути. Місто спало.

Михайла Петрова та його товаришів не бентежила несподівана зустріч з патрулем, вони вже не раз стикалися з гітлерівцями віч-на-віч. Лише одне турбувало їх — така зустріч могла скінчитися стріляниною й зірвати їхній план.

Майже біля самої лікарні партизани наштовхнулися на якогось німця. Іванов засліпив його ліхтариком. То був єфрейтор із зморшкуватим старечим обличчям, у пожмаканій потертій шинелі. Він стояв мовчки і начебто спокійно, хоч видно було, що одразу догадався, які люди оточили його зненацька.

— Ваші документи! — сказав по-німецьки Лагутенко.

— Прошу. Я — писар інтендантства, — неголосно промовив німець, простягаючи свою солдатську книжку.

— Ідіть своєю дорогою і запам'ятайте: вас знищать тут, у місті, якщо базікатимете про цю зустріч.

— Розумію, — кивнув єфрейтор. — Я буду мовчати.

І його відпустили.

Стукіт у вікно підняв на ноги двох санітарок і лікаря, які чергували тієї ночі в лікарні.

— Відчиніть, пане, — попрохали з вулиці. — Людина покалічилась, перев'язати треба…

В коридорі почулися кроки. Двері відхилилися.

Вгледівши людей з автоматами, санітарка знепритомніла. Лікар зблід, мовчки опустився на стілець. Поліцая, котрий стовбичив у коридорі з піднятими догори руками, Лагутенко згарячу ледве не огрів прикладом по голові. Петров устиг схопити Степана за руку, упізнавши вартового. То був підпільник Сергій Мартишок, він влаштувався в поліцію за вказівкою партизанського штабу. Про нього і говорив Одуха. Тієї ночі Мартинюкові вдалося, нарешті, перший раз потрапити вартовим до лікарні. Мартинюка зв'язали, відважили йому кілька ляпасів і викинули з гвинтівки затвор.

Сашко Гіпс почув у коридорі тупіт, голоси і розплющив очі. Йому здавалося, що бачить дивовижний сон. Неначе відчинилися двері палати, і до ліжка підійшли Михайло Петров, Льонька Русак, Степан Лагутенко та ще кілька товаришів. Холодні руки Михайла доторкнулися до блідого Сашкового чола, і лиш тоді він зрозумів, що це не сон, що біля ліжка стоять його друзі-партизани. І він заплакав.