Траплялося, що зустрічі партизанів з угорцями закінчувалися без кровопролиття. Зіткнувшись, обидві сторони розходилися, неначе за мовчазною згодою не відкриваючи вогню. Якщо ж десь поблизу никали німці, стрілянина розгорялася така, що аж стогнало в лісі. Та знову ж — траплялося, і досить часто, — що з одного і з другого боку ні забитих, ні поранених після такого запеклого «бою» не було. Радянські партизани і силоміць потурені фашистами на схід угорські солдати не хотіли вбивати один одного.

Але ці, що зненацька з'явилися перед хатиною, були справжніми бандитами; про них уже бродила недобра слава в навколишніх селах, де вони грабували й розстрілювали. Партизани теж добре знали цих карателів.

Кузовков розчинив двері, приклав до плеча автомат. Угорці, з'юрмившись перед хатиною, на якусь мить розгубилися. Воюючи із старими та дітьми, партизанів вони ще й у вічі не бачили. Високий широкоплечий молодий чоловік, одягнений у темно-синій костюм, чорну шовкову сорочку з галстуком, аж ніяк не скидався на того бороданя-партизана, портрет котрого, очевидно, малювала їхня уява.

Солдати, що йшли попереду, з криком відсахнулися, хапаючись за гвинтівки. Кулі партизанського автомата вдарили по карателях упритул. Між Кузовковим та угорцями не було й десяти кроків відстані. Довгою чергою комісар скосив багатьох. До нього приєднався Сідненко. Фашисти кинулися хто куди. Ті, що тікали, падали під кулями. Решта залягла і відкрила вогонь. Кузовкова поранило в руку. Забігши до кімнати, щоб замінити спорожнілий диск автомата, він побачив страшну картину. На підлозі лежали мати й сестра Володі. Вони були мертві. Обминаючи криваві калюжі, хлопець плачучи повз до дверей. Кулі карателів наскрізь пронизували тонкі стіни хижі.

Вискочивши надвір, Кузовков упав на землю. Прострілена рука задерев'яніла, пальці не згиналися, перед очима гойдався чорний туман. Він стріляв, доки не знепритомнів.

… Очуняв Гнат Кузовков від гучного пострілу над головою. Над ним стояв Володя Юрчук з угорським карабіном у руках. З партизанської підводи, торкаючись руками землі, сповзав фашист. Володя щойно застрелив його — видно, каратель хотів скористатися кіньми й підводою. На подвір'ї всюди виднілися трупи, чувся стогін поранених. Здавалося, над лісовою оселею пронісся вогневий вихор, зламавши й розкидавши по землі людей у мундирах.

— Чому вони не стріляють? — через силу підвівши голову, запитав Кузовков.

— Майже всі тут мертві… А ті, що лишилися живі, розбіглися…

Під стіною хатини, звівши нерухомий погляд у небо, лежав убитий Максим Сідненко.