— Помиляєтесь, він не загинув, — перебив Коновалов. — З тюрми йому вдалося вирватися. Деякий час Щітка перебував у партизанському загоні, згодом вирушив за лінію фронту.

— Я цього не знав. Тільки довідались, що Щітка в тюрмі, — нова біда: заарештували Саву Шварца. Хтось доніс, що він єврей. Розстріляли його… Після розстрілу Шварца німці почали стежити за артіллю. Приставили до нас двох солдатів і поліцая. Та й працювати майже не було з чим. Сириця кінчалася, прядива не знайдеш. Я ще трохи покрутився і чкурнув з артілі. Прикинувся хворим. У нашій організації тоді нараховувалося щось із десять чоловік: Віктор Тищенко, Микола Шуст, Віктор Нелеп, моя сестра Женя, Рая Ороховатська, Панас Афонін, ще дехто із залізничників. Почали розклеювати листівки, малювали плакати-карикатури. В депо вивели з ладу два паровози. Дістали радіоприймач. Одно слово, робимо перші кроки. Одного разу Ороховатська, що була в армії медсестрою, приносить із базару листівку. Не наша! А перед тим згорів німецький склад на вулиці Московській. Тож ми і зрозуміли, що, крім нас, у місті діють також інші підпільники. Спробували зустрітися з ними, познайомитися. Не вдалося.

— То й добре, що не вдалося, — сказав Коновалов. — Засипалися ми тоді.

— Знаю, — кивнув Батюк. — У Ніжині було багато розмов про це. На площі вивісили списки розстріляних артистів театру; скрізь провадилися обшуки. З провалу ваших груп ми зробили для себе висновки. Я порадив товаришам влаштовуватися на роботу, хто де зможе, щоб не викликати підозри. Володя Черепанов і Володя Кузьменко пішли в депо, Вірі Смоленчук вдалося потрапити в німецький госпіталь, Нечай-Гумеи із допомогою Богдана влаштувався в поліклініку, Гриша Лопотецький працював на ремонтній шляховій дільниці. Пропхнули ми своїх людей і в міську управу, на біржу праці, а головне — на залізницю. Задумалися, як налагодити зв'язок з київськими підпільниками.

На мить Батюк замовкає, задумується, потім знову:

— Пароль та адресу київської явки знав тільки я. Отож і зібрався в дорогу. Наш товариш Тамощук, який працював провідником, посадив мене у поїзд, і я поїхав до Києва начебто лікувати очі. Два дні блукав вулицями міста, скрізь натрапляв на руїни, аж поки не розшукав на Подолі потрібну квартиру. «Чи не проживає у вас телеграфіст Сергій, високий такий, кульгає?» — «Телеграфіст звільнений, перебрався до тітки в Полтаву», — відповідає чоловічий голос, і я відразу ж упізнаю голос одного з інструкторів Ніжинського міськкому партії. Однак нічого втішного він мені не розповів. Якщо вірити йому, київські товариші, залишені в підпіллі, змушені були поміняти майже всі конспіративні квартири, бо почалися арешти. Допомогти нам він нічим не міг, сам збирався покинути місто, боявся, що за ним стежать. Тим моя поїздка до Києва й закінчилась. Уже по дорозі додому я зовсім випадково зустрів у Дарниці старого знайомого Івана Пилиповича Кочергу. Раніше він був викладачем Ровенського вчительського інституту, комуніст. Розговорилися. Кочерга поцікавився, що примусило мене подорожувати в такий час. Я візьми та й бовкни, що на думку спало: «Хотів побачитися в Києві з одним приятелем, телеграфістом». — «Це не з тим, що звільнений і поїхав до тітки в Полтаву?» — пошепки спитав Кочерга. Я вухам своїм не повірив. «Так, той самий, Сергій, кульгавий…» Виявляється, Кочерга також був залишений у Києві зі спеціальним завданням, знав ту явку на Подолі. Він тепер працював на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Організувалася в них там невеличка підпільна група з робітників та службовців, дещо роблять вони, але Кочерга вважає, що товаришам із заводу конче необхідно зв'язатися з чернігівськими партизанами, бо становище групи хистке, можливо, доведеться всім перебиратися до лісу.