Сусідки іноді казали господині дому:

— Не втомлюєшся, Миколаївно? В хаті в тебе, як у клубі…

— Хай веселяться, — відповідала Параска Миколаївна. — Дітям хороше, то й нам, старим, на серці легко. Життя для них — радість, то й слава богу. І я коло них молодію…

Все обірвала зненацька війна.

… Яків ішов з військкомату, прислухаючись до нових звуків, що чулися в місті. Виїжджали з дворів підводи, скрипіли ворота, стукали хвіртки, лунали збуджені голоси. Біля міського банку гурчав мотор, від садиби 1-ї середньої школи, де раніше вчилася Женя, а тепер розташувався військовий госпіталь, на вулицю долинали уривчасті окрики команди. В повітрі вчувався лоскотний запах паленого паперу. Вперше в житті Якову захотілося впасти в траву й заплакати. Один за одним друзі вирушали на фронт. У червні пішов найстарший брат Василь. Батько з матір'ю поїхали в соло під Києвом, щоб перевезти до себе заміжню дочку Ольгу, яка залишилася з малими дітьми. Після довгих умовлянь Якову вдалося вирядити в Харків Клару. Вдома залишалися Женя, Павло і він, Яків.

Будиночок спорожнів. Тиждень тому вручили повістку й Павлові. Вчора він, уже перевдягнений у військове, на хвилину забіг додому.

Провівши брата на вокзал, Яків погладив долонею його грубу шинель, потримав у руках пілотку із зірочкою, поторкав пальцями тугу шкіру патронних підсумків і гостро відчув власне безсилля.

Фронт підкочувався до міста, а він залишався осторонь усіх, осторонь боротьби, неспроможний довести, що в нього також є сила боротися: навіть найближчі люди, які завжди вірили в його розум, спритність, витривалість, ніби змовившись, твердили йому одне: «Виїжджай!»

Ні, Яків не збирався виїжджати кудись у тил. Старанно обмірковуючи кожне слово, він написав рапорт на ім'я військового комісара. Потім написав удруге. І ось йому відмовили. Залишилась єдина, нетривка надія…

Минувши свій двір, Яків завернув за ріг, попрямував вздовж парку і, вийшовши на центральну вулицю, пішов до двоповерхового будинку, повитого диким виноградом. На фасаді цього будинку червоніла скляна вивіска: «Ніжинський міський комітет КП(б)У». Намацавши в кишені комсомольський квиток, Яків Батюк рішуче штовхнув двері.

2

— … Прийняв мене того дня другий секретар міськкому партії. Він займався евакуацією міських установ, був заклопотаний, та все ж ми довго з ним розмовляли віч-на-віч. План створення в місті підпільної молодіжної організації він загалом схвалив, а коли мова зайшла про завдання підпільників, від моїх «прожектів» мало що лишилося. В порадах секретаря міськкому все було для мене нове: і методи конспірації, і шляхи залучення в організацію людей, і зміст усієї роботи. Різні там заочні вироки гітлерівцям та нічну стрілянину секретар нещадно відкинув, для початку запропонував мені терміново підібрати кілька чоловік — ядро майбутньої організації — і познайомити його з кожним, хоча б заочно, бо часу лишилося дуже мало. Вдруге я навідався у міськком дев'ятого вересня. Приніс список прізвищ хлопців і дівчат, з якими встиг переговорити… Секретар міськкому дав мені адресу одного товариша, через якого надалі я мав одержувати конкретні вказівки. Крім того, мені назвали пароль і явку в Києві, на випадок ускладнень чи непередбачених обставин. Тринадцятого вересня Ніжин захопили фашисти…