Капітан Коновалов слухав розповідь Батюка, зацікавлено розглядав співбесідника. Першого разу в хаті Лізи Пилипенко їхня зустріч була короткою. Батюк тоді завбачливо розмовляв із Коноваловим у темній кімнаті, представник партизанського штабу не розгледів його в обличчя. Тепер, прийшовши на запрошення Батюка до нього на квартиру, Коновалов з великим здивуванням довідався: його співбесідник — це той молодий адвокат у темних окулярах, якого він не раз зустрічав на вулицях міста ще напередодні війни.

Яків нечутно ступав по квітчастому килимку, на який крізь вікно падали промені сонця, і продовжував:

— Ще коли не відступили наші, я заздалегідь примітив для себе тихеньке місце. Знаєте, мабуть, артіль, де виготовляли вірьовки? З приходом німців артіль розпалася, довелося відновити виробництво. Нова влада раділа навіть таким кадрам, як я, — всміхнувся Батюк. — Мої помічники Сава Шварц та Павло Лавринець приступили до роботи. Де могли, діставали сирицю, коноплі, мотузки, інструменти. Нам допомагав мій батько, на той час він з матір'ю повернувся до Ніжина. «Підприємство» німці зразу взяли на замітку. З'явився якийсь офіцер-інтендант з перекладачем, заявив, що віднині артіль працюватиме виключно на потреби армії, брати інші замовлення забороняється. За порушення такого порядку — розстріл і все інше в їхньому стилі… Першу партію кінської упряжі наші лимарі виготовили на совість. Лавринець і Шварц запевняли мене, що продукцію хоч на виставку посилай.

В інтендантстві оцінили таку старанність. Наш «шеф», майор Кранц, зволив навіть потиснути мою руку. «Пану директору будемо видавати заробітну плату, хліб і махорку. Я обіцяю!» Тим часом Богдан та Афонін виготовили якусь скажену рідину, якщо крапля її потрапляла на руку, шкіра швидко червоніла і виникала виразка. З чого та рідина, я не знаю, то вже по їхній медичній лінії… Лавринець змочував рідиною упряж і просушував, потім ми відправляли вироби на інтендантський склад. Звідти хомути, шлеї, вуздечки німці відвантажували на фронт, у військові частини. Важко мені встановити, скільки було завдано шкоди окупантам. Ми знали лише, що шия коня від нашої упряжі за день-два вкривалася глибокими ранами, які довго не гоїлися. Майор Кранц прийняв від артілі близько чотирьохсот комплектів отруєної збруї. Поступово сировина вичерпалася, діставати її було все тяжче. Треба було зайнятися чимось іншим. Я вирішив розшукати товариша, про якого говорив мені секретар міськкому, й порадитися із ним. Але тут нас спіткала перша невдача. Розшуки нічого не дали. Пізніше з'ясувалося, що товариша схопили гестапівці. Звали його Федір Щітка. Орденоносець, здається, працював головою колгоспу. Напевно, загинув.