Тих днів по всій країні відчувався гарячковий рух. Раз за разом навіть на шляху, що його порадив мені Станіслав, я зустрічав військові колони. Але всі вони в основному рухалися назустріч мені, — отже, я майже не затримувався.

Соснове лежало серед густих лісів кілометрів за півтораста від столиці. Чим ближче ставало до санаторного містечка, тим менше зустрічалось військових автомобілів. Останні кілометри проходили в такій глушині, де ніщо не нагадувало про війну.

За одним з численних поворотів показалася велика галявина. На ній кілька будинків. Серед них, ближче до лісу, здіймався двоповерховий корпус з верандою, яку прикрашали різьблені дерев’яні колони.

Я спинив машину й рушив до центрального входу.

В приміщенні назустріч мені вийшла санітарка в білому халаті й спитала, кого мені треба.

— Лікаря Барабаша можна бачити?

— Він занятий і зараз нікого не приймає.

— Перекажіть йому, що я приїхав у дуже важливій справі.

Санітарка довідалась про моє прізвище і зникла в коридорі. Я залишився в вестибюлі. Тут панувала особлива тиша, яка буває тільки по лікарнях, де лежать тяжкохворі.

Через хвилину крізь скляні двері я знов побачив санітарку, а за нею Барабаша. Килим, простелений у коридорі, заглушав їх кроки.

Підійшовши до мене, він мовчки потис мені руку.

Лікар був блідий і смутний. Нічим не виявляючи свого ставлення до моєї появи в санаторії, він жестом запросив мене до себе в кабінет.

— Як Ліда?

Таке було моє перше запитання, коли ми опинились чи то в кабінеті, чи то в лабораторії. Поруч письмового стола там стояли столики з різними приладами та численними склянками.

Барабаш тихо відповів:

— Її стан безнадійний… з погляду сучасної медицини.

— Тобто? — намагаючись зберігати спокій, перепитав я.

— Тобто ті засоби, якими користується медицина тепер, допомогти їй не можуть… Жити Ліді зосталося два-три дні… два-три дні… — ледве чутно повторив Барабаш.

Боячись, що і мій голос почне тремтіти, я помовчав.

— А… а експеримент?