— Я зроблю все, що треба, — відповів я. — Можете цілком покластися на мене.

— До речі, Ліда нічого не знає про війну. Ми не хотіли хвилювати її перед операцією.

— Від мене вона нічого про це не взнає.

— Ходімо.

Барабаш провів мене до палати, де лежала Ліда.

Хвора займала велику світлу кімнату. Біля ліжка стояв столик, за яким сиділа чергова сестра. Ліда лежала, заплющивши очі.

Коли я підійшов до її ліжка, вона глянула на мене. В її погляді була якась байдужість і мука. Вона пізнала мене. По її губах промайнула ледве помітна посмішка.

— Добридень, Лідіє Дмитрівно, — промовив я, намагаючись вдавати з себе бадьорого й веселого, хоч хвилювання й підступало мені до горла.

На виручку мені прийшов Барабаш. Він заговорив таким лагідним і спокійним голосом, що я мимоволі взяз себе в руки.

— Старий друг приїхав, — промовив він, киваючи на мене. — Привіз привіт від Станіслава і від усіх.

Ліда простягла мені схудлу руку й показала очима, щоб я сів коло неї.

— Як живе Стась? — тихо спитала вона. — Сюди не збирається?

— Він зараз на маневрах, — моментально вигадав я. — Як тільки маневри ті закінчаться, він зараз же тут буде.

— А до того часу тобі неодмінно полегшає, — упевнено сказав Барабаш. — Сьогодні повинен прибути новий препарат. Досліди з ним показали, що він просто чудесно діє в випадках, подібних до твого.

Ліда знов заплющила очі. Кілька разів на день вона чула, видно, отакі заспокійливі слова, але краще їй не ставало.

Барабаша викликали. Він вийшов, суворо глянувши на мене. Але тепер я й сам знав, як треба мені поводитися.

Чергова сестра вийшла слідом за лікарем. Ми залишилися з Лідою вдвох.

З хвилину Ліда лежала непорушно, потім розплющила очі і, підвівшись на лікті, оглянула кімнату.

— Давно ми з вами не бачились, Лідіє Дмитрівно, — сказав я, аби щось сказати.

— І, мабуть, більше не побачимось, — тихо відказала дівчина.