Тож мисливці по самому лише запаху вміють упізнавати розчинену в крові Пісню. Так само, як зараз вони відчули густий, вібруючий аромат, що здіймався над трупами паломників.

VI. Аджена

— Не треба було мені зволікати, — пресвітерія окинула Ебру довгим злим поглядом. — Я мала наказати Тользі вбити вас обох, тільки-но ви ся явили на порозі моєї скинії.

Ебру мовчки дивилася на неї. Пресвітерія Аджена застигла на амвоні, біля царських воріт, велична та непохитна. Цупкий, оздоблений золотом, перлами та коштовним камінням фелон робив її схожою на висічену з туфу статую. Ебру стояла навпроти, під склепінням наосу, вдягнена у вкриту плямами та пилом туніку, брудна й боса. Обличчя було замурзане засохлою кров’ю, лівий кулак — міцно стиснений.

В арку храму потужним потоком вливався людський гомін, наче зарепетували всі ченці одразу, марно намагаючись перекричати один одного. Храм був порожній — якщо не брати до уваги жінки та дівчини… хоча якась метушня долинала з вівтарної частини, глухе мимрення та шурхіт сандалій.

— Сумнів — ворог віри, — відкарбувала пресвітерія.

Якийсь час вони безмовно поглядали одна на одну.

— У твоєму кулаку руна Еґріташ? Ти розшифрувала її? — нарешті спитала Аджана. — Не заперечуй, навіть я відчуваю її спів. Присягаюся, що анахорети — й ті в замурованих келіях зараз виють та качаються в корчах по долівці. У долині стало більше пісні. Набагато більше. І це зробила ти — за один неповний день. Те, на що інші різьбярі могли покласти все своє життя…

— Ні, — Ебру мотнула головою. — В рунах усе слід розплутувати, але розшифровувати в них нема чого.

— Се слова Яхцзи, — розсміялася Аджена. — Він також їх розплутував. Але ти… ти до смерті його перелякала. Чим, дозволь запитати?

Вона дивилася крізь Ебру, туди, де за худорлявою фігуркою темніла арка храмових воріт. Хай би якою сильною була руна в руці цього зухвалого дівчиська, хтось із мисливців має зберегти тяму, не піддатися Пісні. Хтось має… має прийти до храму, до своєї пресвітерії. Дамла? Чи Тольга?

— Ви завжди шукали значення рун у їхніх творцях. Ви шукали їх в образі Давнього, що його пізнавали крізь несвідому руку різьбяра. Завжди уявляли собі послідовний ланцюжок значень, що зрештою мали один-єдиний теологічний зміст. Ви вважали їх посланнями Давніх — істот величніших навіть за самого Бога-Творця, якого звете Логосом. Але Пісня ніколи не була цим. Не могла бути. А Давніх, ікони яких ви малювали у своїх храмах, — їх не існує.

Аджена скривилася у зневажливій посмішці, крізь яку отрутою сочилася погано прихована лють.