— Алло! — заволав він. — Алло! Алло! Алло! Сера Дубла, начальника військового гарнізону… Віртл, — одірвався він од трубки, поки йому кликали полковника Дубла, — Віртл, біжіть до канцелярії і пишіть негайно декрет про секвестр[51]маєтку Нурі, що належав до сьогодні індові Нен-Сагорові… Алло! Полковник Дубл? В Пенджабі знайдено соціалізм! Якими військовими силами ви володієте в Мардані?.. Кінний батальйон? Десять піших батальйонів? Два гарматні дивізіони? Загін військових літаків на десять моторів?.. Прекрасно! Віддайте накази про похід. Полковнику Дубл, я персонально стаю на чолі армії!

31

Відомості про наближення королівської армії дійшли до Геліополя другого ж дня вранці.

Правда, військові диспозиції армії сера Імлійса, як і всякої іншої армії, були в найсуворішій тайні. Жодна душа в Мардані та його околицях не могла знати про військові комунікації, жодний солдат із самого війська не знав напряму, в якому вирушає його батальйон. Про це знали тільки сер Едвар та полковник Дубл.

І все ж таки чутки про вихід армії з Мардана й про посування її в напрямі до північних кордонів линули попереду армії з хуткістю, що значно перевищувала хуткість авангардного загону літаків. Так само цілком точно відомий був і самий маршрут та мета військових комунікацій.

Якщо зразу по виході армії з Мардана ще ширилися чутки про те, що військо йде на північно-західні кордони душити повстання свободолюбних афридійських племен, то за півгодини вже цілком певно відомо було, що армія посувається на північ до гірського пасма й далі нурійських околиць не піде.

До Геліополя ці відомості прийшли разом із племенами з долини. Ще зранку на вулицях Геліополя з’явилися відразу малочисленні, а далі численніші й численніші гурти замарданських селюків, що гнали попереду худобу й на гарбах везли з собою свій злиденний хатній скарб.

Худоба оглашала повітря ревом та беканням, чоловіки погукували на неї похриплими з відчаю фальцетами гірських пастухів, гарби рипіли, немовлята заходилися плачем на руках занімілих з перестраху матерів. Ці людські й худоб’ячі гурти поспішно минали Геліополь і майже бігцем простували в північному напрямі. До півдня людський і худоб’ячий потік уже залив вулиці Геліополя безперервною валкою.

Рух королівської армії сполошив їх. Вони вже неодноразово на своїй власній шкурі відчули, що то є королівська армія і чого можна ждати від її маневрування. Вони покидали свої селища, свої нужденні оселі, залишили там лише немічних дідів і рушили хутчій до афганського кордону, куди не могла сягнути рука англійської цивілізації. Там, у гірських полонинах чи в долині Пянджу, вони гадали пересидіти час маневрування королівських військ.