— Ви хочете сказати, хай собі виборці третього округу посилають того провінційного бевзя представляти їх у Вашингтоні?

— Ви не розумієте, Джонні, — терпляче мовив Четсворт. — А погляньте на все це очима самих виборців. У тому третьому окрузі живе переважно робочий люд і дрібні крамарі. В них там у віддалених районах донедавна й розваг ніяких не було. Вони дивляться на Девіда Боуза й бачать честолюбного хлопчиська, що сподівається здобути перемогу на виборах, бо вправно ляпає язиком і трохи схожий на Дастіна Гофмена[34]. Що ж вони — мають вважати його за свою людину тільки тому, що він ходить у джинсах?

А тепер візьмімо Фішера. Мого кандидата, принаймні формально. Це ж я організовував фінансування його кампаній, як і кампаній інших республіканських кандидатів у цій частині Нью-Гемпширу. Він уже такий старожил Капітолійського пагорба, що, мабуть, щиро вважає, ніби без його моральної підтримки розколеться склепіння Капітолію. У нього в голові за все його життя не зродилося жодної оригінальної ідеї, він ніколи не пішов супроти партійної лінії. Його ім’я нічим не заплямоване, бо він надто дурний для якихось зловживань, хоч, певне, й він не вийде сухим із води у зв’язку з отим Корейгейтом[35]. У його промовах стільки ж запалу, скільки в каталозі сантехнічного обладнання. Простий люд усього цього, звісно, не знає, але часом він має чуття на такі речі. Сама думка про те, що Гаррісон Фішер робить бодай щось для своїх виборців, просто сміховинна.

— Звідси мораль: оберемо божевільного?

Четсворт поблажливо всміхнувся.

— Іноді такі божевільні зовсім непогано роблять своє діло. Згадайте-но Беллу Абцуг[36]. Під тими ідіотськими капелюшками ховається з біса розумна голова. Та хай навіть Стілсон і у Вашингтоні почне блазнювати, як у Ріджуеї, але ж він сяде в те крісло всього на два роки. В сімдесят восьмому його прокатають і посадять на його місце когось такого, хто збагне цю науку.

— Яку науку?

Четсворт підвівся.

— Не можна надто довго дурити людей. Отака наука. Адам Клейтон Паунелл[37] добре її засвоїв. І Агню з Ніксоном також. Дуже просто: не можна надто довго дурити людей. — Він позирнув на годинник. — Ходімо-но, Джонні, у великий дім та хильнімо по чарці. Мені й Шеллі скоро треба їхати, але по одній вихилити ми з вами встигнемо.

Джонні усміхнувся і встав.

— Гаразд, — мовив він. — Ви приперли мене до стіни.

Розділ двадцятий

Розділ двадцятий

1

1

В середині серпня Джонні зостався у садибі Четсвортів сам, коли не брати до уваги Нго Фата, що мав житло над гаражами. Господарі замкнули великий будинок і подалися на три тижні до Монреаля відпочити й розвіятись перед новим навчальним роком і осінньою гарячкою на підприємствах.