Не знати чому, коли він думав про Грега Стілсона, йому пригадувався Френк Додд.

Сміх, та й годі. Він просто не може відчувати нічого про Стілсона, тільки раз побачивши його на екрані телевізора.

Тримайся від нього далі.

А це вже як він, Джонні, захоче. Може їхати, а може й не їхати. Поїде замість того до Бостона. Побачить якийсь новий фільм.

Та на той час, як він повернувся до свого котеджу й перевдягся, ним заволоділо дивне, гнітюче почуття страху. Чимось воно нагадувало давнього знайомого — давнього знайомого, якого в душі ненавидиш. Ні, він таки поїде в суботу до Бостона. Так буде краще.

Через багато місяців Джонні знов і знов відновлював у пам’яті ту суботу, 19 серпня, але так і не міг до ладу пригадати, як же він зрештою опинився в Трімбуллі. Виїхав він у протилежному напрямі, на Бостон, маючи намір подивитись у Фенвей-Парку гру «Червоних гетр», а потім, можливо, заїхати до Кембріджа й пройтися по книгарнях. А якщо залишаться гроші (із Четсвортової премії він послав чотириста доларів батькові, щоб той переслав їх до Східного медичного центру, хоч це була крапля в морі порівняно із сумою рахунків), то й відвідати кінотеатр «Орсон Уеллес», де йшов гучний бойовик «Чим жорстокіші вони приходять». То була непогана програма, та й день для її здійснення випав чудовий: безхмарний, теплий і лагідний, просто-таки чудовий день новоанглійського літа.

Джонні зайшов до кухні великого будинку, приготував собі три великі бутерброди з шинкою і сиром, поклав їх у старомодний лозовий кошик, знайдений у коморі, а тоді, трохи повагавшись, долучив до них шість бляшанок пива «Туборг». На той час він почував себе цілком добре, просто чудово. Йому й на думку не спадали ні Грег Стілсон, ні його самодіяльна охорона із «залізних вершників».

Він поставив кошик під сидіння «мерседеса» й вирушив на південний схід, до автостради 1-95. До цієї хвилини все було ясно. Та потім у голову полізло щось не те. Згадалася мати на смертельній постелі. Її обличчя, спотворене застиглою моторошною гримасою, скарлючена рука на укривалі, глухий голос, що долинав наче крізь вату.

Хіба я тобі не казала? Хіба не казала, що так буде?

Джонні додав гучності радіоприймачеві. Із стереодинаміків гримів добрячий рок-н-рол. Ось він проспав чотири з половиною роки, а рок-н-рол живе собі, не тужить. І хвалити бога. Джонні почав підспівувати музиці.

Він призначив тобі справу. Не тікай від неї, Джонні.

Гучні звуки радіо не могли заглушити материного голосу. Його мати мала сказати все, що хотіла. Сказати все, навіть із домовини.