– Я також не думала, – зізналася вона. – Але коли я пішла шукати вас із Джейсом, а ви зникли… – Її голос затих. – Я хвилювалася не тільки про нього, а й про тебе. У тобі є щось заспокійливе… І Джейс стає кращим, коли ти поруч.

Від подиву очі Клері розширилися.

– Справді?

– Так, справді. Не такий колючий. Не скажеш, що добрішає, – він просто показує тобі свою доброту. – Вона зупинилася. – Визнаю, що спершу я тебе не сприймала, але тепер розумію, що це тупо. Хоч у мене ніколи не було подружки, це не означає, що я не зможу дружити з тобою.

– І я, – мовила Клері. – Ізабель, ще одне.

– Так?

– Не треба бути гарною. Ти мені до вподоби така, яка є, справжня.

– Зухвала? – засміялася Ізабель.

Клері хотіла заперечити, аж раптом з’явився Алек. Він був на милицях. Джинси на одній нозі були закочені до колін, і вона була забинтована, інша пов’язка була на голові під темним волоссям. Загалом він виглядав досить здоровим, як для людини, яка чотири дні тому була при смерті. Алек привітно помахав милицею.

Клері здивувалася, побачивши, що він уже ходить.

– Привіт, ти…

– Ходиш? Так, – відповів Алек. – За декілька днів мені вже вони будуть непотрібні.

До горла Клері підступив клубок. Якби не вона, Алек не був би на милицях.

– Алеку, я справді рада, що з тобою все гаразд, – якнайщиріше мовила Клері.

– Дякую, – підморгнув Алек.

– Отже, тебе Магнус вилікував? – запитала Клері. – Люк казав…

– Він це зробив. – сказала Ізабель. – Це було дивовижно. Магнус з’явився, змусив усіх вийти з кімнати й зачинив двері. Увесь час з-під дверей вилітали синьо-червоні іскри.

– Нічого такого не пам’ятаю, – сказав Алек.

– Він просидів біля Алекового ліжка аж до ранку, щоб переконатися, що той нормально прокинеться, – додала Ізабель.

– І такого не пам’ятаю, – поспіхом додав Алек.