– Я знаю, – сказав Люк. – Я говорю з нею. Майже безперервно. – Він блиснув втомленою посмішкою. – Я розповів їй, яка ти хоробра. Як вона пишатиметься тобою. Її дочка – справжній воїн.

Щось гостре і болюче стало їй упоперек горла. Вона проковтнула це і, відвернувшись до вікна, почала розглядати глуху цегляну стіну будівлі навпроти. Ні пейзажів з деревами, ні річки не було.

– Я купила все, що ти просив, – сказала вона. – Арахісове масло, молоко, вівсяну кашу і хліб з пекарні «Фортунато Бразерс». – Вона порилася в кишені джинсів. – Зараз віддам решту.

– Залиш собі, – сказав Люк. – Можеш витратити на таксі додому.

– Мене Саймон підвезе, – сказала Клері. Вона глипнула на годинник у вигляді метелика, що звисав з ланцюжка для ключів. – Напевне, він вже чекає внизу.

– Добре, я радий, що побудеш якийсь час із ним, – Люк зітхнув з полегшенням. – Хай там як, залиши гроші собі. Замов щось на вечерю сьогодні.

Вона відкрила рот, щоб заперечити, але передумала. Як завжди казала Джоселін, у важкі часи Люк був мов кам’яна стіна – стабільний, надійний та непорушний.

– Врешті-решт, повертайся додому, гаразд? Тобі також треба виспатися.

– Спати? Кому треба виспатись? – покепкував він, але вона бачила, яким втомленим він виглядає. Люк сів на мамине ліжко. Він обережно відгорнув пасмо волосся з її обличчя. Клері відвернулася, щось запекло в її очах.

Еріковий фургон чекав на неї на узбіччі біля головного виходу з лікарні. Над головою, як перевернута блакитна порцелянова миска, розкинулося небо, що переходило у червонаво-синє над річкою Гудзон, де якраз заходило сонце. Саймон перехилився, щоб відчинити їй дверцята, і вона видерлася на сидіння поруч із ним.

– Дякую.

– Куди? Повертаєшся додому? – запитав він, вливаючись у рух транспорту на Першій авеню.

Клері зітхнула.

– Я навіть не знаю, де це тепер.

Саймон подивився на неї збоку.

– Жалієш себе, Фрей? – його тон був насмішкуватим, але ніжним. На задньому сидінні досі виднілися темні плями там, де на колінах Ізабель, стікаючи кров’ю, лежав Алек.

– Так… Ні… Я не знаю, – вона знову зітхнула, смикаючи норовливий кучер свого мідного волосся. – Все змінилося. Все інакше. Іноді я хочу, щоб усе стало так, як було раніше.

– А я ні, – сказав Саймон, здивувавши її. – То куди ми їдемо? Скажи, принаймні, чи за місто, чи в центр.

– В Інститут, – сказала Клері. – Вибач, – додала вона, коли він був змушений розвернутися на сто вісімдесят градусів, порушуючи всі правила безпеки. Фургон, повертаючи двома колесами, невдоволено заскрипів. – Треба було попередити раніше.