Ледве плентаючись, до вітальні увійшла Лайла й зупинилася між диваном і телевізором. Вона роззиралася, неначе не певна, де опинилася.

Обоє погукали одночасно. Клінт: «Любонько?», а Джаред: «Мамо?»

Вона безсило усміхнулась:

— Здається, мені треба в декого попрохати вибачення.

– Єдине, за що тобі треба вибачитися, це за те, що не звернулась до мене з цим раніше, — сказав Клінт. — Дозволила йому нагноюватися. Я просто радий, що мені вдалося розшукати її. Вона ще там, на лінії? — кивнув він у бік кухні.

— Ні, — сказала Лайла. — Ох, вона хотіла побалакати з тобою, але я повісила слухавку. Не вельми ввічливо, але, гадаю, в мені ще бриніли залишки тієї вібрації ревнощів. Крім того, значною мірою в цьому її провина. Давати своїй дочці твоє прізвище… — Вона похитала головою. — Ідіотизм. Господи, я така стомлена.

Для тебе не становило проблеми взяти моє прізвище чи дати його своєму сину, подумав Клінт, і то не без обурення.

— Справжній батько — якийсь парубок, що з ним вона познайомилася, коли працювала в якомусь барі офіціанткою. Все, що вона про нього знала, це його ім’я, та й хтозна, чи назвав він їй своє справжнє ім’я. В тій історії, яку Паркс розповідала своїй дитині, батько — ти, але ти загинув у автокатастрофі, коли вона ще була вагітною. Та тепер уже дівчина навряд щось колись дізнається.

— Вона заснула? — спитав Джаред.

— Дві години тому, — відповіла Лайла. — Сама Паркс досі не спить тільки завдяки своїй найкращій подрузі. Ембер-якось-там-її. Ця також мати-одиначка. Такі тут буквально на деревах ростуть, авжеж? Та й усюди, я гадаю. Але годі з цим. Дайте мені закінчити цю дурну оповідку, гаразд? Вона переїхала до Коглина, щоб розпочати нове життя, невдовзі після того, як народила дитину. Запевняє: не знала, що ти живеш десь у цій місцевості, у що я й на секунду не повірю. Моє прізвище з’являється в «Гералд» кожного бісового тижня і, як ти сам на це вказував, нема інших Норкроссів у цій місцевості. Авжеж, вона знала. Вона досі сподівається, що ти зможеш щось колись вирішити. Я на це чим завгодно можу закластися.

Лайлин рот роззявився у велетенському позіханні.

Клінт подумав, яка жорстока нешляхетність, тож мусив собі нагадати, що Лайла — вихована в комфортній родині середнього класу, з привітними батьками, з братами і сестрами — все ніби з якогось серіалу 1970-х — нездатна збагнути ті дев’ять смаків пекла, що їх скуштували він і Шеннон. Так, дати його прізвище — це була невротична дія, хто б сперечався, але було ще дещо, чого Лайла не зауважила або не хотіла зауважувати: Шеннон жила лише за якихось сто п’ятдесят миль звідси й жодного разу не зробила спроби налагодити контакт. Він міг себе запевняти: це так, бо вона не знала, що він живе поблизу, але, як уже вказала Лайла, це неправдоподібно.