Ван дісталася на верх кряжа. Вона заглушила МВХ і злізла з сідла. Ген далеко, в напрямку в’язниці якась туманна чорнота спливала над цим днем, що згасає, залишкові випари після лісової пожежі, що перегоріла, випаливши саму себе. Прямо внизу земля спадала довгим легким схилом. При основі цього схилу шумував брудний, роздутий дощем потік. Над струмком, за кілька сотень футів звідси стояла чиясь мисливська хатка із замшілим дахом. Карлючки диму скидалися вгору з пічного димаря.

Вона поплескала по кишенях і зрозуміла, що зовсім забула про папір і щось, чим було б писати. Ван хотіла було розсміятися — самогубство ж зовсім не така складна річ насправді, еге ж? — але найбільше, на що вона спромоглася, було зітхання.

Нема на це ради, і її резони не так уже й важко буде зрозуміти. Якщо її взагалі знайдуть, тобто. І якщо комусь захочеться про це думати. Ван відстебнула зі спини рушницю.

Двері хатини розчахнулись навстіж, якраз коли вона примощувала дуло рушниці до підмурку своєї нижньої щелепи.

– І хай радіє, якщо він досі має ту бум-трубу, — доносячись ясно і чітко, промовив чоловічий голос, — бо інакше пошкодує, що той гицель тоді не впорав його до кінця. Ага, прихопи сканер, я хочу бути в курсі, що роблять копи.

Ван опустила рушницю і дивилася, як двоє чоловіків залізли у блискучий трак «Сілверадо» і поїхали геть. Вона була впевнена, що звідкись їх знає, і, судячи з їхнього вигляду, — пара згайнованих і вигнаних мокрими геть лісових пацюків — це були не персони щойно з урочистої церемонії Торговельної палати. Їхні імена вмент навернулися б їй, якби вона не була такою виснаженою довгим безсонням. Мозок у неї був наче грязюкою набитий. Вона досі відчувала під собою стрибучий МВХ, хоча той не рухався. Примарні крапки світла плавали в неї перед очима.

Коли пікап зник, вона вирішила навідати цю хатину. Там мусить знайтися, чим і на чому писати, нехай навіть на зворотньому боці якогось на роки застарілого календаря.

– І ще мені треба щось, чим прикріпити те до сорочки, — промовила вона.

Голос у неї прозвучав пригаслим і чужим. Когось іншого голос. І той інший стояв просто поруч неї. Але коли вона повернула голову, той хтось пропав. Це траплялося дедалі частіше й частіше: підглядачі никалися у найдальшій досяжності її поля зору. Галюцинації. Скільки можна бути без сну, перш ніж усе раціональне мислення зломиться і ти остаточно втратиш глузд?

Ван знову осідлала свій МВХ і повела його по кряжу туди, де той знижувався, і де вона могла з’їхати на коліїстий путівець, який вів до хатини. Хата смерділа квасолею, пивом, смаженою олениною і чоловічим бздом. Стіл захаращений тарілками, у раковині їх було ще більше, на дров’яній печі — зашкарублі каструлі. На полиці каміну стояло фото дико усміхненого чоловіка з кайлом на плечі і в по-мугирському виношеній федорі, так глибоко нацупленій на голову, що криси цього капелюха пригинали вершечки його вух. Дивлячись на цю тоновану сепією фотографію, Ваннеса ясно зрозуміла, кого вона перед цим бачила, тому що батько показав їй цього чоловіка з фото, коли Ванессі було років дванадцять, не більше. Той тоді якраз заходив до «Рипливого колеса».