— Уже день кінчається, запізно для будь-якої атаки, — зауважив Френк. — Тобто, якщо до такого дійде.
Террі сказав:
— Знаю. Ввечері ми висунемо туди хлопців, пояснимо, що до чого, і щоби кожен знав, хто командир, — на цих словах він значуще подивився на Френка. — Реквізуємо з міського автопарку пару шкільних автобусів і поставимо їх на перехресті шосе 31 та Західно-Лавінської, де стояв той блокпост, щоби хлопцям не спати на сирій землі. Шістьох або вісьмох з них триматимемо на чатах по цьому… як його…
— По периметру, — підказав Френк.
— Йо, воно. Якщо доведеться туди заходити, ми зробимо це завтра зранку, зі східного боку. Щоб прорватися, нам стане в пригоді пара бульдозерів. Пошли Перла з Тримачем, хай візьмуть у депо департаменту комунальних робіт. Ключі там у конторському трейлері.
— Добре, — промовив Френк. Бо це дійсно так і було. Сам він навіть не подумав про бульдозери.
— Уранці ми передусім знесемо там бульдозерами огорожі і через парковку вийдемо на головну будівлю. Таким чином сонце світитиме в очі їм. Крок перший: загнати їх углиб, подалі від дверей і вікон. Крок другий: Джонні Лі підриває передні двері — і ми всередині. Натиснемо на них, щоб покидали зброю. Я думаю, на цьому етапі вони вже це зроблять. Пошлемо кількох людей кругом, на той бік, щоби вони не кинулися туди.
— Має сенс, — сказав Френк.
— Але щонайперше…
— Перше?
— Ми побалакаємо з Норкроссом. Сьогодні ввечері. В живі очі, якщо він справжній мужик. Запропонуємо йому шанс віддати ту жінку до того, як станеться те, чого не переграти назад.
Френкові очі виказували його почуття.
— Я знаю, що ти думаєш, Френку, але якщо він розсудлива людина, то зрозуміє, що це — правильний крок. Врештірешт, він відповідає за більше життів, ніж лише за її.
— А якщо він так само скаже «ні»?
Террі знизав плечима.
— Тоді ми ввійдемо й заберемо її.
— Не зважаючи ні на що?
— Саме так, не зважаючи ні на що.
Вони вийшли, і Террі замкнув за ними двостулкові скляні двері управи.