Томас Стернз Еліот, Роберт Фрост, Буковскі — я зразу упізнав поетів, які жили на її полицях і промовляли написами зі стін. Усіх, окрім Фроста: Ліна видозмінила цитату, і це було на неї не схоже. «Не встоїть золоте» — ось як було у Фроста.
Не зелень — золоте.
Хоча, можливо, для неї в тому зараз не було різниці.
* * *
Я почалапав на кухню, де тітка Дел і бабуся пошепки обговорювали майбутній похорон. Такі ж тихі розмови відбувалися і після загибелі мами. Нестерпно! На це просто не вистачало сил. Я пам’ятав, як боляче було жити далі, як важко тіткам і бабусям давалося планування, дзвінки родичам, та й узагалі — повернення до життя, коли їм самим хотілося лягти у труну. Чи, можливо, посадити лимонне дерево, насмажити помідорів, власноруч збудувати пам’ятник.
— Де Ліна? — голосно запитав я, налякавши тітку Дел. А от бабусю було нічим не злякати.
— Хіба вона не в кімнаті? — запанікувала тітка Дел.
Бабуся спокійно зробила собі ще одну чашку чаю.
— Гадаю, ти знаєш, де вона, Ітане.
Так, я вже знав, де шукати.
* * *
Ліна лежала на склепі — на тому самому місці, де ми знайшли Мейкона. Вона дивилися на сіре вранішнє небо, одягнута в той самий мокрий, брудний одяг, що був на ній учора. Я не знав, куди забрали тіло, але розумів, чому вона хоче побути тут — побути з ним, навіть коли він уже далеко звідси.
Вона не звернула на мене уваги, хоча й знала, що я прийшов до склепу.
— Я йому стільки наговорила — і ніколи не зможу забрати цих слів назад. Він так і не дізнався, як сильно я його насправді любила.