– Ну, як, добре було тобі, Милостивий Пане, з Рамольдою? – питає проноза.

– Де тамі Я покинув її, бо вона не така вже чарівна! – каже Розпорик. – А ще там дійшло до якоїсь бійки. Я волію сни без битв і зброї, розумієш?

– Воля ваша, Ваша Королівська Милосте, – відповідає Хитріян. – Вибирайте, пане, в усіх шафових снах на вас чекає тільки насолода…

– Побачимо, – сказав король і підключився до сну під назвою «Ложе королівни Гопсалі». Бачить він кімнату незвичайної краси, всю оздоблену златоглавом. Крізь кришталеві шибки ллється, мов джерельна вода, світло, а біля перламутрового будуару стоїть королівна, позіхаючи й лаштуючись до сну. Побачивши таке, Розпорик здивувався. Хотів уголос кахикнути, аби подати королівні знак про свою присутність, але не може й пари з уст пустити – чи йому заціпило? Хоче помацати свого рота, але й того не може зробити. Вирішив поворухнути ногою, теж не здужає. Злякався він, шукає поглядом, де б сісти, бо його з переляку аж у млість кинуло, – і цього не може. Тимчасом королівна позіхнула раз, удруге, втретє, та як гепнеться на нього, зморена сном, аж затріщав увесь король Розпорик, бо ж то він сам власною особою і був ложем королівни Гопсалі! Видно, неспокійні сни мучили дівчину, бо так крутилася, так штурхала короля кулачками, так його ніжками копала, що страшний гнів пойняв королівську особу, обернену сном у ложе. Король так змагався з тією своєю подобою і силкувався, що аж гвинти порозкручувалися, шпунти порозходилися, ніжки роз’їхалися на чотири боки, й королівна, заверещавши, гримнулася додолу, а сам він, розбуджений власним розпадом, побачив, що знову стоїть у передпокої палацу, а біля нього покірливо схилився кібернер Хитріян.

– Ах ти нездаро! – крикнув король. – Що собі дозволяєш? Як так можна?! То я маю служити ложем комусь, а не собі, почваро? Ти забуваєшся, голубе!

Злякався Хитріян королівського гніву й почав просити, щоб король зволив скуштувати іншого сну, вибачався за помилку і доти переконував короля, поки він, зласкавившись, узяв двома пальцями контактик і підключився до сну під назвою «Солодкий сон в обіймах восьмипестливої Октопіни». Дивиться і бачить себе в натовпі роззяв на великому майдані, по якому посувається кортеж, увесь із шовків, єдвабів, механічних слонів і паланкінів з чорного дерева, а посередині пливе слон, схожий на золоту капличку, а в ньому за вісьмома заслонами чудова у своїй янгольській жіночності постать із осяйним обличчям і галактичним поглядом, з високочастотними сережками, аж дрож короля пойняв. Він хотів спитати, що це за особа такої небесної вроди й постави, але не встиг і уст розтулити, як почув захоплений шепіт натовпу: «Октопіна! Октопіна їде!»