– Яка підстава для такого суворого вироку? – споважнівши, запитав Кляпавцій.

– Зараз поясню. Ми мирили ворожі королівства, постачали монархів тренажерами влади, будували машини‑оповідачки й спеціальні машини для полювання, перемагали підступних тиранів і галактичних розбійників, що чигали на нас, але тим самим лише вдовольняли своє честолюбство, підносили себе у власних очах, натомість не зробили по суті нічогісінько для Загального Добра! Всі наші заходи, спрямовані на поліпшення життя маленьких істот, яких ми зустрічали під час своїх міжпланетних подорожей, ані жоднісінького разу не привели до витворення стану Досконалого Щастя. Замість справді ідеальних розв’язань ми створювали лише ілюзії, протези й замінники, за що заслуговуємо звання престидижитаторів онтології, вправних софістів дії, але не високого звання Ліквідаторів Зла!

– Коли я чую, як хтось розводиться щодо програмування Загального Щастя, мені починають мурашки по спині бігати, – відповів Кляпавцій. – Отямся, Трурлю, хіба тобі не відомі незліченні приклади саме так розпочатих дій, що ставали потім руїною і могилою найшляхетніших замірів? Хіба ти забув уже про фатальну долю пустельника Добриція, котрий намагався ощасливити Космос за допомогою препарату, званого Альтруїзином? Хіба ж ти не знаєш, що можна лише певною мірою обмежити побутові проблеми, домогтись дотримання справедливості, почистити закіптюжені сонця, налити бальзаму на триби суспільних механізмів, але щастя не випродукуєш ніякою машинерією? Про його загальне панування можна лише потай мріяти отак у сутінках, як оце нині, намагатися уявити його собі в ідеалі, п’янити солодкими видіннями око духу, але ж це, приятелю, все, на що спроможна наймудріша істота!

– То лише слова! – буркнув у відповідь Трурль. – Може, зрештою, – додав він за хвилину, – ощасливлювати тих, хто вже віддавна існує, і то рішучими, явно тривіальними способами – завдання нездійсненне. Але ж можна створити істот, запланованих так, аби вони нічого, крім щастя, не знали. Уяви собі, яким чудовим пам’ятником нашого конструкторства (яке час усе одно оберне колись на сірий порох) була б ясніюча десь там на небі планета, до якої з надією звертали б свої погляди маси туманностевих племен, щоб сказати: «Так! Справді, щастя у вигляді нескінченної гармонії можливе, і це довів великий Трурль із незначною участю свого друга Кляпавція, і доказ цього живе і пишно розквітає перед нашим захопленим поглядом!»

– Сподіваюся, ти не сумніваєшся, що сам я не раз уже роздумував над порушеною тобою проблемою, – признався Кляпавцій. – Але тут виникає серйозна дилема. Науки, яку дала Добрицієва пригода, ти, бачу, не забув, і тому хочеш ощасливити істот, яких не існує, себто прагнеш створити щасливців на порожньому місці. Отож спершу належало б розв’язати питання, чи взагалі можна ощасливити того, хто не існує. В мене щодо цього серйозні сумніви. Найперше ти мав би довести, що стан неіснування з будь‑якого погляду гірший від стану існування, хоча б і не надто приємного, оскільки без такого доказу з феліцитологічного експерименту, ідеєю якого ти так захоплюєшся, міг би вийти пшик. І до мурашника нещасних, якими аж кишить Космос, додав би ще юрму нових, тобою створених, – і що тоді?