Дивлюсь, аж несуть партитуру, теж незвичайну – справжній тобі фоліант, у рисячу шкуру оправлений, хвіст тої шкури китицею закінчується, а до китиці хусточку прив’язано, щоб рясний піт по завершенні справи з чола обтерти. Про все тут, бачте, подбали! А довкола, куди не глянь, герби, орли, грифони, музи повногруді, каріатиди, венери, фавни, бонбоньєри, бом‑стеньги, грифи, гроти, шкоти, стакселі, пріапи, шторм‑трапи, бізань‑щогли, бейдевінди, так що, музико, линь! А над монаршою ложею – гралівський герб: державотворний пазур в оздобленому дукатами вінці, й заслона ложі ледь ворушиться, ніби гроль там уже сидить, але ховається. Від нас?.. А тим часом капельмейстер у пенсне – меткий, експресивний, усюдисущий – уже кричить: «Увага! По місцях! І – починаємо!» Враз усі кидаються до своїх місць, метушаться, гамірливо настроюють інструменти, я беру до рук палички, аж гледь – то не палички, а якісь просто‑таки ударні довбні! Звукові довбні! Я ноти швиденько нарихтував, на долоні поплював, дивлюся в ті ноти, як сорока в кістку, капельмейстер кричить: «Уно, дуо, тре!» – і стукає, і пенсне золоте на нас блискає, і ось уже скрипки стиха починають… але що це? Капельмейстер диригує, а мені не чути анічогісінько, лише так, наче хтось на тертушку тре… ох, і скриплять оті скрипки… струни чимось запаскудили, чи що? Але ось і мій вступ, розмахуюсь, аби трамбамбонити, б’ю удатно, та чується тільки: «пстук, пстук», – наче у двері. Дивлюся – а барабан мій хоч би тобі здригнувся, поверхня якась тверда, ніби ставок замерзлий, навіть ніби торт, – не розумію нічого, і знову: «стук! стук!». «Ні, не буде діла», – міркую собі, коли це вже весь оркестр вступає: пищить, верещить, гупає, лупає, дивлюсь – аж тромбоніст своєму тромбонові губами допомагає: «бу‑бу‑бу», а скрипалі – теж ротом – «ті‑ті‑ті», так ніби своїм інструментам підмогу да‑ють, що ж це за гра отака, а капельмейстер, прислухавшись, по пультові: бац! І каже: «Ні! Не так! Не годиться! Da capo![44]«Ми тоді ще раз, а він сходить з пульта, простує поміж нас, туди‑сюди розгулює, вухом ловить скрипіння і скреготання, наближається усміхаючись, але якось так криво, і валторніста за щоку пальцями, наче обценьками, – хап! – та як крутне‑крутоне, валторністові аж дух забило, а капельмейстер далі йде й мимохідь гобоя за вухо – смик! – і водночас другу скрипку палицею по голові – лусь! – сердешний грайко поточився, хустка з‑під підборіддя вилетіла, зуби мовби аж туш видзвонили, а капельмейстер до тромбонів і до решти шепоче з‑під пенсне: «Драби! Що за безладдя! І це, по‑вашому, музика?! Грати, грати, а то прокинеться гроль, отоді вже нам буде!» І знову: «Як капельмейстер диригентіссімус я вимагаю! Нагадую і повторюю: граємо Увертюральну Симфонію Тиші! Silentissimo, alegro vivace, а далі – con brio і водночас – piano, pianissimo, бо chi va piano, va sano![45]