А Роговий записує, киває, притакує, однак трохи згодом, під час репетиції, бачу, щось до нас наче поволі чалапає, ми стараємось у мелодії заховатись, аж тут тінь від лапи, і щонайперше того курдупеля, котрий на дзвіночках грав, того заводія малого, – ХАП за вилоги, а тоді другою лапою скрипаля, котрий проти капельмейстера‑пенсневика стільки нагалалакав, – ХАП за пасок, і обох, – хоч і дригали ногами, – поніс до шафи, замкнувся там, і крізь наше анданте маестозо почулося: «Хруп, хруп, ням, ням!» – і тільки ми обох і бачили!

Граємо далі, але грання наше купи не тримається, бо в очах темніє. «Da capo al fine![47] – волає Роговик. – Погано, іще раз!» Граємо, і як оркестр вступає, то аж мурашки по спині біжать від повноти звуку й тону, але поміж цих мурашок відчуваю й якихось інших, зовсім не музичних, до того ж ноти плутаю, бо від щохвилинного зиркання у куток мені в очах усе мерехтить. Форте якраз іде, мідні гримлять, але, схоже, ніби якимсь тремтінням послаблені, й тут Горилій відчиняє шафу, провітрюється, на порозі сідає, гикає голосно – це ж йому той, що з дзвіночками, відригується, о Боже Правий, о Гармоніє Сфер! А від того ригання – бо від чого ж іще – смички на фальш з’їхали, а піаніст як замолотить по клавішах, наче його пропасниця тіпає! Капельмейстер роговий кривиться, наче жабу з’їв, – ох, ганьба, на таких інструментах – і так кепсько грати, гидота якась, а не музика, чи не сором вам, ледацюги й гультяї! Нумо ще раз! І викладає нам з‑за пульта теоретичні директиви, роздає нам вітаміни й пігулки, приносить нам стимулятори закордонні, у пляшечках, спеціально імпортовані, – не жалкує коштів Його Величність гроль, а проте знову фальш лізе, і тоді скликається Постійно діюча наукова комісія, яка вже що постановить, то так і буде!

Входять поважні дзвінкоціанти по четверо в ряд, стають від нас по праву руку і хто сфальшує в мажорі, тому премію геть, а хто в мінорі, тому штраф. Граємо форте, але знову фальшиво, отож дзвінкоціанти нас штурхають, бо в кожного – метроном і камертон, а проте від загальної штурханини симфонія тільки слабне й слабне, і чути вже люпу‑цюпу замість тралі‑ралі, і бачу нарешті, в яку я халепу влип через свій потяг до Гармонії Сфер, – вся голова в ґулях…

Та мало ще дзвінкоціантів! Прибувають підкріплення – рахівники, бухгалтери‑мелодисти – і при кожнім музиці стає по одному для контролю чистоти звучання, і лічать вони наші тони й півтони, пишуть дебет і кредит, мелодії бюджетують, записують, а проте від скрипіння пер музики як кіт наплакав. «Щось тут не так! – мовить роговий капельмейстер. – Не так! Дзвіночків, певно, бракує. Де дзвінкар? Куди він знову щез?»