Повна, отже, безвихідь…

Оркестранти тим часом вилазять з басів, тромбонів, фортепіано, з‑під канап, дехто ще за звичкою вуха затикає, дехто вже голову підводить, а животи їхні, як найсміливіші, хоч ворухнутися й бояться, але озиваються: «Факт, що жер нас, жере і хтозна, чи не буде й надалі жерти! Справді, чимось таким пахне, що хай нас боронить сила божа!» А Горилій, бачу, дурний, як чобіт, не збагнув і досі, які хитрощі в гролівській мові приховані, й знай торочить своєї: «Ах, ох, мене тут скрізь образами зустрічають, я на цій дурній роботі половину життя і здоров’я втеряв, і це така дяка, ні, годі з мене, годі ганьби, піду собі геть, геть, світ за очі!»

Аж позеленів від такої мови гроль. «Ради Бога! – волає в нечуваному розпачі. – А що ж з Г. Сф. буде?! Ми ж до неї разом, рука в руці простуємо, й ти – сіль цієї справи!..»

«Ет, – відказує темний Горилій, – я вже все сказав, і тепер хай Ваша Гролівська Величність сама з музиками заїдається!» – І рушає собі вбік, просто до виходу. Гроль, раз таке діло, сам, наче мавпа, по портьєрі донизу зіслизнув і колінкує вслід, від плачу спотикаючись.

«Єдиний, любий, вірний! – репетує. – Не залишай нас! Перкусиста ми закатрупимо, тільки вернися й пробач!»

Горилій туди‑сюди, гроль сюди‑туди, і поки вони серед колон демонструють урядову кризу, а Рада міністрів услід за ними бігає (при тім під котримсь із державних секретарів шнур золотий із китицями обірвався й по голові його гахнув, аж гролівські медики мусили йому шви накладати), я попід стіною прошмигнув до алебардників, котрі, задивившися на гролівсько‑закутницьке тупотіння, нічого довкола не помічали, взявся за клямку, чкурнув до сіней і – повз чудові інструменти – до брами, трішки розчиненої, а як добіг до порога, панове‑братове, то такого прискорення набрав, що без форсажу, більше того, без жодної ракети стартував, тільки мене й бачили, але оскільки курсу визначити й тримати не зміг, бо мене ще лихоманило, то наскочив на якусь досить холодну туманність, спершу мені, розпашілому, це навіть до вподоби було, а тоді став мерзнути, а що через велику швидкість назад повернутись уже не міг, то поволі вмерз у хвіст комети, крижаніючи і втрачаючи всяку притомність. А що було далі, аж по той час, як ви мене розморозили, вибачайте, не знаю!

Скінчивши мову, артист‑перкусист притулив до грудей свій любий барабан, стиха ніби тільки сам для себе й для муз вистукуючи на ньому якийсь тужливий, екзотичний мотив. Слухачі помалу заворушились, і Трурль промовив:

– Історія твоя незвичайна, і я радий, що завдяки щасливому випадкові мені вдалося визволити такого митця із крижаної в’язниці! Я передчував, я був певний, що ми проведемо цей час разом з великою користю, бо ж кожен із нас, прибувши із різних країв, може усіх інших і навчити чомусь, і розважити – адже перше від другого невіддільне! А тепер прийшла твоя черга, шановний Андроїде. Зроби ласку, розкажи нам, яка доля привела тебе на нашу скромну планету.