Фаршрутка

Фаршрутка

Мінус три! — захеканий павіан видерся з будяків, харкнув кількома закривавленими зубами під ноги та озирнувся довкола. Кругом стояла майже непроглядна темрява, пульсувала незвична після плацкартних перегонів тиша, якщо не зважати на вже далекий шум поїзда, що віддалявся, та погрозливий гуркіт дощових хмар, котрі готувалися їбанути по останньому вагону блискавкою, про що, звичайно, ніхто поки не здогадувався.

«Хвоста не поламав, а зуби вже якось вставлю, аби ікла були на місці», — подумки зазначив павіан і повернувся у бік поїзда, щоби скрутити навздогін дулю. Аж тут небо розірвало страшним електричним розрядом, і блискавка розміром з півнеба лупанула прямо в останній вагон, де щойно лютували троє мусорів і кілька підгулявших громадян.

Здалеку було видно, як хвіст поїзда високо підскочив, уражений блискавкою, водночас щось вибухнуло в самому вагоні, він яскраво запалав, і стало зрозуміло, що людство вчергове втратило кількадесят своїх постійних членів, чимало зручних спортивних костюмів, щонайменше одну загорнуту в газету печену курку а також деякий запас алкоголю.

Далечінь заповнилася спалахами техногенної катастрофи, панічними криками окремих пасажирів, яким вдалося вистрибнути із залізничної пастки в самих трусах і при цьому не забитися насмерть. Небо знову готувалося покарати блискавкою що-небудь металеве, воно блимало вогняними плямами крізь тяжкі хмари, вітер посилювався і починався дощ.

— Та це який-то пиздець, а-ха-ха-ха! — радісно підскочив і закричав павіан. — Так вам і треба, їбаньки! Бодай би вас усіх так побило! Прощавайте! А-ха-ха-ха!

Він оцінив обстановку, зрозумів, що звідси треба якомога швидше вшиватися, бо скоро, так чи інакше, тут почнеться операція з порятунку цього підгорілого людського колективу.

«Треба тікати, а до того десь перетовктися, обсохнути і щось пожерти. Бажано вийти на трасу, — думав мавпун. — О, мабуть, ось туди, щось у далечині наче як світиться.»

Він уже призвичаївся до сутінків і упевнено поломився з-під залізничної колії у кукурудзяне поле, що оточувало путь з обидвох боків. Хащі були такі густі й височенні, що більше скидалися на пишний тропічний ліс, аніж на фермерську ниву. Невеличкий Томас Якович розчинився в їхніх нетрях і таким чином визначив свою подальшу долю.

Він біг крізь врожай, просто на ходу обгризаючи свіжу соковиту кукурудзину, і вибудовував плани, переважно подумки, а часом навіть уголос. Якби поблизу зачаїлися слухачі, вони почули би наступну маячню.

«Якась дуже каламутна історія. Треба пригадати усе покроково, бо щось тут явно не так. Я просто їхав у поїзді на Київ, курив у тамбурі, думав про щось цікаве, але про що — не пригадаю, як відрубило. Тоді заснув, щось мені снилося, щось насичене, а потім мене розбудили мусора. І що вони від мене хотіли? Штраф хотіли, що ж іще можуть хотіти мусора. Але здається, я про щось забувся, про щось дійсно важливе. Щось зі мною сталося, поки я їхав тим поїздом. А може, просто наснилося? Ні, щось таки було, але що саме? Що було до поїзда?