— Розумію. — Доанна похитала головою і взяла Дарріна під руку. — З твого дозволу… Маємо зазирнути до Фаусти і дуже хотіли б відпочити з дороги. Але зустрінемось надвечір, гаразд?

— А ще я привіз тобі рідкісний том міфів з Ітеллі, — шепнув Даррін на прощання.

— А мені, а мені? — Лаллі ввірвався у двері, мовби вихор, але, попри те, розчув останню фразу Дарріна.

— А тобі, Лаллі, вже вистачає проблем на свою голову. — Чоловік широко всміхнувся і пішов до виходу.

— Гестіє, ну скажи йому, щоб не кликав мене Лаллі! — Хлопець шморгнув носом і на мить насупився, проте роздратування пробігло його лицем, ніби хмаринка весняним небом, і зникло.

— Чому, Лаллі? — Гессі сперлась на лікті та з усмішкою подивилась на сина пані Катаніки, котрий був тепер вищий за неї на голову.

— Бо я дорослий! Доро-ослий! — заявив він, широко всміхаючись і поправляючи стрічку на шиї. На ній красувався медальйон, і, вочевидь, Лаллі дуже хотів, щоб його помітили.

— Так-так. Передай це матері. — Гессі дістала потрібний пакет і віддала його другові. — Тільки щоб не загубив, Алістале Роу! Інакше наступного разу я тобі жодного фото на свята не зроблю!

— Слухаю, панно Гестіє! — Він слухняно виструнчився, мов солдат, і чкурнув до виходу.

Гессі знов опустилася в крісло. На неї накотила спокуса зачинитися сьогодні раніше, адже навряд чи в таку погоду комусь забагнеться фотографуватися. Тим більше тут вона порядкувала сама й нікому не мала казати, чого раніше чи пізніше зачиняється.

— Так і зроблю! — вирішила Гессі і схопилася з місця, щоб запнути штори.

Вона опустила їх на одному вікні і завмерла, зачудовано розглядаючи, як попід шторами по підлозі сипалось золотаве світіння. Зненацька дзвоник над дверима мелодійно сповістив, що ще хтось увійшов.

— Перепрошую, чи тут фотостудія панни Гестії Амалії? — спитав візитер.

Боковий зір підказував, що він у дорожньому сірому плащі та капелюсі. Гессі відхилилась від вікна.

— Так, пане, тут. Гестія Амалія — це я. Ви бажаєте зробити фото?

— Так. Був би вдячний. Дуже хочу, — говорив він якось знервовано і все не знімав капелюха.

Гессі насторожилась, але не відчувала ні краплі страху, тому просто підняла завіси, і золоте-золоте світло вдарило їй в очі та залило всю студію, а пил затанцював у повітрі, ніби блискітки.

— Прошу сюди! — Вона закріпила штори на попередньому місці й покликала гостя підійти. — То, пане, яке фото ви хочете?

— Як вам видніше, — відповів візитер. — Я вірю у вашу майстерність.

— Оце дякую… — Гессі підкрутила налаштування камери та спитала: — Ви бували в мене раніше?