Тому Гессі тільки схилила голову, вириваючись із напливу думок, і відповіла йому без краплі тремтіння в голосі:

— Так. Саме так. Тепер усе буде пречудово, Полі.

Коли його ім’я торкнулось її вуст після такої довго-довгої перерви, Гессі всміхнулась і затамувала дух, щоб не злякати таке зриме і таке справжнє щастя, котре завітало до неї, як літня злива, і, як злива, було благословенне й очікуване. Вона знала, що зараз — ось саме зараз — усе правильно, тому нічого злого чи смутного більше не станеться.

Знайомі очі всміхнулись їй у відповідь. Теплі і ніжні, безмежно кохані. Очі, котрі завжди дивилися на неї. Блакитні-блакитні, як небо у квітні.

Клац!