— Ні, проте мені сказали, що ваші фото здатні робити людей щасливими.

— Он як? — Ці слова полестили, і вона згадала, як колись іще не знала, що щастя — у руках самих людей. Утім, Гессі досі вірила, що гарне фото завжди зможе принести щось хороше. — А ви в нас проїздом? Я вас раніше не бачила? — Вона ковзнула поглядом по одежі незнайомця, проте той саме повернувся, роздивляючись зразки світлин на стінах, тому неможливо було побачити його обличчя.

— Ох, панно… — Хоча й дивився він в інший бік, Гессі була певна, що очі зараз усміхаються. — Я бував тут раніше. Кілька років тому. Тоді в мене, щоправда, назбиралось багацько проблем. Але тепер я вже думаю, що вирішив усе з ними і приїхав назавжди.

— Чудово! Тоді можете заходити до мене, коли заманеться, і зробимо вам море прегарних фотокарток! — Гессі нахилилась до камери й подивилась у видошукач. — А тепер швидко знімайте верхній одяг, сідайте й дивіться на мене!

Незнайомець легким рухом скинув плащ, наче то й не він рухався, а просто вітер шелеснув. Одіж майнула і розтанула десь у тіні, за кадром. Тоді світле, золотисте на сонці волосся хвилями вибилося з-під капелюха. Гість похитав головою, щоб ті хвилі вляглись природно, і підвів погляд.

— Так буде добре, Гестіє? — Його до болю знайомий голос примусив її затерпнути на місці.

Прибулець сів у фотель, розправив плечі та схрестив руки. Сапфірові запонки виблискували в манжетах. Сіро-блакитний жилет відтіняв білість сорочки. Тьмяна медова намистина висіла на тонкій чорній стрічці під комірцем. Усе це були деталі, усе це були тільки дрібниці. Але з цих дрібниць і складалась картина.

Світло лилося з усіх вікон. Золоті струни пронизували кімнату, сплітаючись у найпрекраснішу картину у світі. Повітря сповнювалось легкого, ледь чутного, світлого дзвону.

Світ завмер і наче давав їй цілу вічність, щоб натішитись цим незручним, цим раптовим, цим завжди очікуваним і, проте, майже нереальним моментом зустрічі.

Адже його не мало б тут бути. Адже він пішов. Адже магія закінчилась. Адже магія залишилась десь там, на далекому обрії її майже дитячих, майже дорослих днів, коли вона багато блукала, багато шукала і багато втрачала, тільки щоб віднайти себе заново…

Хотілось кинутись до нього, поставити безліч питань про те, як, та чому, та чи точно, та чи насправді… Та чи Аїден… Та чи все це не сон…

Але тоді довелося б зруйнувати цей довершений момент, цей абсолют щастя і спалах щонайчистішої радості. І врешті, час іще буде. Адже він сказав, що тепер повернувся назавжди. І то щирісінька правда.