Цього разу Дерк знав, що на нього чекає, і здалеку почав прислухатися. Музика Ламії-Бейліс, ледь чутні завивання на тлі шуму вітру, досягла його вух набагато раніше, ніж місто виросло назустріч з лісових чагарників. Їх броньований притулок оточувала чорна порожнеча: нічний ліс унизу – майже беззоряне порожнє небо нагорі. І все ж похмурі тужливі звуки долетіли до них, проникли крізь броню і досягли вух.

Почувши музику, Вікарі подивився на Дерка.

– Місто смутку. Найкраще місце для нас тепер, – зауважив він.

- Ні, - заперечив Дерк. Він сказав це надто голосно, бо сам хотів вірити у своє «ні».

– Тоді для мене. Усі мої старання пішли порохом. Люди, яких я хотів урятувати, тепер втратили захист. Брейти тепер можуть полювати на них, незалежно від того, є вони корарієлами Айронджейда чи не є. Я не можу їх зупинити. Гарс, можливо. Але що може зробити одна людина? Можливо, він не пробуватиме. Це була моя нав'язлива ідея, не його. Гарса теж не чекає нічого хорошого. Я думаю, він повернеться у Верхній Кавалаан один, один спуститься до поселення Айронджейда, і Верховна Рада позбавить мене моїх імен. І він повинен буде взяти ніж, вийняти каміння з браслета і носити на руці залізо без каменів, що світяться. Його тейн мертвий.

- Можливо, на Верхньому Кавалаані, - заперечив Дерк. — Але ж ви жили і на Авалоні, пам'ятаєте?

- Так, - озвався Вікарі. - Це сумно. Дуже сумно.

Вони пливли в потоці музики, яка ставала все гучнішою. Внизу почало вимальовуватися Місто Сирен: з'явилося зовнішнє кільце веж, схожих на застиглі в агонії кістляві руки, стали видно світлі мережива мостів над темними водами каналів, газони моху, що світиться, по їхніх берегах, свистячі шпилі, що розсікали вітер своїми голками. Біле місто, мертве місто, ліс загострених кісток.

Дерк кружляв над ним, поки не знайшов ту будівлю, в якій він був з Гвен, і опустився на посадковий майданчик. Дві кинуті машини, як і раніше, стояли в пилюці, ніким не потривожені. Вони здавались Дерку шматками давно забутого сну. Колись, незрозуміло чому, їхнє існування мало сенс, але з того часу і він, і Гвен, і весь світ довкола змінилися, і тепер важко було навіть згадати, яке відношення до них мали ці металеві привиди.

- Ви вже були тут, - сказав Вікарі, і Дерк, глянувши на нього, кивнув головою.