У-у-у-у-у — гаву-ву-у-у! Згляньтеся на мене, гину я. У підворітті завірюха реве мені відхідну, і я з нею вию. Пропащий я, пропащий. Негідник у брудному ковпаку — куховар їдальні нормального харчування службовців Центральної Ради Народного Господарства — линув окропом і обшпарив мені лівий бік. От падлюка, а ще пролетар. Господи, Боже мій, як же болить! Аж до самісіньких кісток пропік окропом. І тепер вию я, вию, та виттям хіба зарадиш.

Чим я йому завадив? Невже я обжеру Раду Народного Господарства, коли в смітнику покопирсаюся? Тварюка жадібна! Ви тільки гляньте на його пику: він же ж упоперек сам за себе ширший. Злодюга з мідною пикою. Ох, людоньки, люди. Ще опівдні ковпак почастував мене окропом, а тепер уже смеркло. Десь година четверта по обіді, бо уже цибулею пахне від пожежної прєчістєнської команди. Пожежні, знаєте, вечеряють кашею. Та це — найгірше, як гриби. Знайомі пси з Прєчістєнкі, втім, розповідали, нібито на Нєглінном у ресторані «Бар» жеруть чергову страву — гриби, соус пікан за З рублі 75 копійок порція. Це як кому до вподоби — все одно, що калошу гризти... У-у-у-у-у...

Нестерпно болить бік, і моє найближче майбутнє мені цілком очевидне: завтра з’являться виразки і чим, скажіть на ласку, мені їх лікувати? Улітку можна зганяти у Сокольники, там є особлива, дуже хороша трава, а крім того нажерешся задурно ковбасних обрізків, масного паперу добродії накидають, налижешся. І коли б не гримза якась, що співає при місяці на галявині — «Мила Аїда» — так, аж серце скніє, все було б чудово. А нині куди податися? Хіба не били вас чоботом? Били. Цеглою по ребрах отримували? Насьорбався предосить. Усього спробував і з долею своєю мирюся, а якщо й плачу зараз, то лише від фізичного болю і холоду, бо дух мій ще не згас... Собачий дух живучий.

Та ось тіло моє поламане і побите, паплюжили його люди вдосталь. Прикро, що, як ушкварив він окропом — під шерсть пропік, тож мій лівий бік тепер геть незахищений. І я можу швидко підхопити запалення легенів, а якщо це станеться, я, шановні, з голоду здохну. Із запаленням легенів маєш лежати під сходами при парадному ході, а хто ж замість мене, лежачого нічийного пса, бігатиме смітниками, вишукуючи харчу? Прихопить легеню, поповзу я на животі, охляну, і будь-який спец приб’є мене костуром до смерті. А двірники з бляхами вхоплять мене за ноги та й викинуть на воза...

З усіх пролетарів двірники — наймерзенніша мерзота. Людське лушпиння — найнижча категорія. А ось куховари бувають різні. Взяти хоча б покійного Власа із Прєчістєнкі. Скільком він життя порятував. Бо під час хвороби найголовніше — перехопити шмат. Старі пси казали: бувало, махне Влас кістку, а на ній — кавалок м’яса. Царство йому небесне за те, що був справжня особистість, панський куховар графів Толстих, а не з Ради нормального харчування. І що вони там витворяють у тому нормальному харчуванні — собачий розум не добере. Вони ж, падлюки, варять щі зі смердючої солонини, а ті, бідаки, ні про що й не здогадуються. Біжать, сьорбають, хлебчуть.