Гарикнувши:

— Тео! — я вибіг надвір.

Підходячи, боявся дивитися на воду. Боявся, що серце розірветься, лопне, неначе переповнена гелієм кулька, щойно очі натраплять на зависле у товщі води худеньке тільце. Затамувавши подих, я застиг на краю басейну. Пробігся очима по зморшках на воді, побачив кілька листочків і гілочку, що плавали на поверхні, розгледів власне відображення у глибині — ще блідіше за мерехтливий півмісяць, що визирав з-за вуха, — і… більше нічого.

Кілька секунд телющився на басейн, а тоді підняв голову й роззирнувся. Де він може бути? Теплий, насичений вологою вітер із водосховища зі злостивим шипінням торсав дерева. У темряві здавалося, мов вони нахиляються та повзуть, тягнучись покрученими гілками до моєї горлянки. Стало страшно, мене лякали зарості, що аж кипіли від вітру, мовчазне громаддя будинку за спиною, та найдужче жахала думка про власне безсилля в такій темряві. Куди йти? Де його шукати? Напевно, Тео подався до водосховища. Та на що я спроможний навіть без крихітного ліхтарика на руках? Я обігнув басейн, склав долоні рупором і, перекрикуючи незлагоджене бурчання вітру, заволав:

— ТЕ-Е-О-О-О!

«Я не вберіг його! Як же я після всього, що сталося, його не вберіг?!»

Я весь тремтів. Дивився на чорний ліс і примушував себе зрушити з місця. А що як Тео не там, а у підвалі будинку? А що як я відшукаю його, та вже мертвого? А що як знайду його, але то вже буде не Тео? Зрештою скрипнув зубами: «Треба йти». Вибору не залишалося. Я не міг більше стовбичити на місці та витріщатися на те, як вітер мотлошить стіну з дерев переді мною.

Я віддалився від басейну не більше ніж на двадцять кроків, коли щось підштовхнуло мене озирнутися. Прямуючи до заростів, я відхилився ліворуч (пам’ятав, що десь у тому боці має починатися стежка до водойми), і тепер з того місця, де став, вдавалося побачити білу поштову скриньку на під’їзній алеї. Котедж більше не затуляв її. Місяць був великим і, висячи достатньо високо, заливав перламутровим сяйвом галявину перед будинком. Тож я озирнувся — й серце пропустило удар: біля скриньки виднілася невисока постать в самих лише трусиках. Тьмяна, як привид. Шкіру обсипало холодними колючими мурахами. Я змигнув, щоб упевнитися, що мені не привиділося, а тоді стрімголов метнувся до скриньки.

За п’ять секунд упав навколішки перед сином.

— Тео! — обійняв малюка. — Що ти тут робиш?

Ледь нахиливши голову, він тупився в табличку з написом 171 °Content Ln.

— Чому ти не озивався?

Він не поворухнувся та не повернув голови, тому спершу мені здалося, мовби відповідь долинула не від нього, мовби слова вимовляв хтось невидимий, хто сховався, присівши навпочіпки за Теодором: