Кілька місяців тому, я вступив до клубу «Аномалія», прихильники, дослідники (а правильніше буде сказати, шизофреники, параноїки, що схилені на паранормальних явищах та відокремлені від реального світу) якого, вивчали усі феноменальні речі та події, які відбувалися навколо нас та у нас самих всередині. Цей крок і призвів мене з часом до тієї страшної, незрозумілої ситуації, з якою мені довелося зіткнутися дуже скоро. Про це я буду вести мову трохи далі.

Після таких спогадів мені захотілося курити. Я вже збирався це зробити, коли раптом задзвонив телефон. Від несподіванки я аж здригнувся, наче побачив привила з іншого виміру. Але буденні, монотонні гудки цього пристрою мене заспокоїли та запевнили у абсолютній та цілковитій раціональності всього існуючого. З таким флегматичним станом і сконцентрованою увагою я підійшов до телефону і зняв обережно пластмасову зеленого кольору слухавку, відчуваючи кін естетичний контакт з цим предметом.

— Я слухаю.

Спочатку була тиша і я подумав, що абонент помилився номером та розгубився. Проте, в наступну мить до мого вуха долетів набір звуків, себто звичайних людських слів з вуст дуже знайомої людини.

— Куди це ти пропав, Остапе? Не дзвониш, вимкнув побілку…

— Хто це? — здивувався я і почухав потилицю, бо не в змозі був пізнати голос абонента.

Нарешті до мене дійшло.

— А-а… то це ти, Юрко! Вибач, друже, я тебе відразу не впізнав. Багатим будеш.

— Не в нашій державі, — лаконічно зауважив він. — А ти чим зараз займаєшся?

— Е-е… та, власне, нічим…

— А чого так? Ти ж повинен писати свій новий шедевр, га?

— Мій шедевр зараз у відпустці.

— Чого так? До речі, давай зустрінемося. Вип’ємо пивка, поговоримо?

Непогана пропозиція. Треба нею неодмінно скористатися.

— Гаразд. Давай через годину в пабі «Таверна».

— Домовилися.

З пафосним відчуттям я поклав слухавку і пішов на балкон курити.

5