(тут зі мною є щось іще)
Судорожно зойкнувши, Денні перестав дихати. По жилах розтікся жах, що наганяє сон. Так. Так. Тут разом із ним було щось іще, щось жахливе, що «Оверлук» приберіг саме для такого випадку. Може, величезний павук, що ховається в норі під опалим листами або пацюк... а може, труп якого-небудь малюка, що вмер тут, на дитячому майданчику. Чи траплялося тут таке? Так, подумав Денні, можливо. Пригадалася та жінка у ванні. Кров із мозком на стіні президентського люкса. І малюк із розбитою при падінні чи то з брусів, чи з гойдалки головою, що повзе за ним у темряві, посміхаючись, і шукає одного останнього товариша для ігор на нескінченному дитячому майданчику. Назавжди. Ось-ось стане чутно, як він наближається.
У дальньому кінці цементного тунелю почувся неголосний шерех опалого листя, начебто щось рачки повзло до Денні... У будь-який момент на щиколотку опуститься холодне рученя...
Ця думка вивела Денні із заціпеніння. Він кинувся розривати пухкий сніг, що обвалився, закупоривши цей кінець цементного кільця, викидаючи його назад між ногами, як собака, що викопує кістку. Зверху сочилося блакитнувате світло, й Денні рвався до нього, як пірнальник із глибини. Він дряпав спину об край кільця. Один снігоступ зачепився за інший. Під лижну маску й за комір куртки набилося снігу. Він копав його, вгризаючись у холодну пухку масу. Здавалося, сніг хоче втримати хлопчика, всмоктати назад, униз, у цементне кільце, де чекала невидима істота, що хрумтить листям, і залишити там. Назавжди.
Потім Денні опинився на волі, обличчя виявилося поверненим угору, до сонця, він повз по снігу, відповзав від напівпохованого цементного кільця, хрипло хапаючи ротом повітря; від пухнастого снігу обличчя стало комічно білим — жива маска жаху. Накульгуючи, хлопчик дістався до смуги перешкод і сів, щоб відсапатися й наново закріпити снігоступи. Поправляючи й перев’язуючи кріплення, він не зводив очей з отвору, яким закінчувалася цементна труба. Він вичікував — чи не зрине звідти що-небудь. Нічого не з’явилося, і Денні задихав рівніше. Що б не жило там, ця істота боялася сонячного світла. Її тримали там замкненою й виходити назовні вона, можливо, могла тільки в темряві... або коли обидва кінці її круглої в’язниці забивало снігом.
(Але зараз я в безпеці, у безпеці й просто повернуся додому, тому що тепер я)
Позаду щось м’яко ухнуло.
Денні обернувся й подивився на готель. Але навіть раніше, ніж він подивився,
(бачиш індіанця на цій картинці?)
він уже знав, що побачить, — адже хлопчик зрозумів, що це за глухий удар. Із таким звуком обвалюється великий сніжний шар — зісковзує з даху готелю й падає на землю. (бачиш7.)