Джек знову опустив молоток, і цього разу Венді підкотилася йому назустріч, униз по сходах, усередину траєкторії удару Коли зламані ребра заскрипіли, стукаючись об щабель, вона пронизливо закричала. Джек заточився, і тут вона вдарила його по ногах так, що він із криком подиву й гніву полетів униз, балансуючи ногами, щоб утриматися на сходах. Потім глухо вдарився об підлогу. Молоток вилетів у Джека з рук. Джек сів і якийсь час не зводив з Венді одурманених очей.

— За це я тебе вб'ю, — оголосив він.

Перекотившись на інший бік, він потягнувся до ручки молотка. Венді змусила себе піднятися. Ліву ногу аж до стегна простромив біль. Обличчя було попелясто-сірим, але зібраним. Коли пальці Джека стиснули ручку молотка, вона стрибнула чоловікові на спину.

— Боже мій! — пролунав у вестибюлі «Оверлука» пронизливий крик Венді, і вона аж по рукоятку застромила ніж Джеку в поперек.

Джек, на якому вона повисла, завмер, а потім закричав. їй здалося, що верещать самі дошки, вікна, двері готелю. Нічого більш моторошного Венді не доводилося чути. Придавлений її вагою, Джек одерев’янів, але крик усе не закінчувався. Разом вони скидалися на салонну шараду — вершник і кінь. Ось лише спина фланелевої сорочки Джека в чорно-червону клітку робилася все темнішою, намокаючи від крові.

Потім він звалився вперед, обличчям униз, скинувши Венді; вона вдарилася хворим боком і застогнала.

Якийсь час лежала, важко дихаючи, не в змозі поворухнутися. Уся вона, з голови до ніг, перетворилася на згусток різкого пульсуючого болю. Щоразу, як Венді вдихала, у неї щось люто встромлювалося, а шию заливало кров’ю з обдертого вуха.

Чутно було тільки, як вона намагається дихати, як шумить вітер і ще — як цокає годинник у бальній залі.

Нарешті Венді змусила себе піднятися на ноги й зашкутильгала до сходів. Діставшись туди, вона вчепилась у стовпчик поручнів, опустивши голову, — хвилями накочували слабість і запаморочення. Коли стало легше, Венді полізла нагору, користуючись здоровою ногою й підтягуючись руками за поручні. Один раз вона глянула вгору, очікуючи побачити там Денні, але сходи

(дякувати Богу, він це проспав, дякувати Богу_у дякувати Богу)

були порожні. На шостій сходинці їй довелося відпочити. Венді схилила голову, і світлі кучері розсипалися по поручнях, звісившись у проліт. Вона ледь дихала, повітря немов обросло колючками. Правий бік перетворився на розплющене палаюче місиво.

(нумо, Венді, нумо, старенька. замкни за собою двері, а потім подивишся рани, ще тринадцять сходинок, не так уже погано. А коди доберешся до коридору нагорі, зможеш повзти, я дозволяю)