Він опустився на підлогу під стіну, затято на_Амагаючись думати. Думати було важко... готель увесь час пробував пролізти до нього в голову... Денні марилася темна безформна фігура, що розмахує молотком, обдирає шпалери... вибиває хмарини вапняного пилу...

— Допоможи, — пробурмотів він. — Тоні, допоможи.

І раптом усвідомив, що в готелі запанувала мертва тиша. Виття мотора припинилося,

(напевно, він був несправжній)

припинилися гучні веселощі, і лише вітер неспинно вив і свистів.

Раптово оживши, загудів ліфт.

Він піднімався. І Денні знав, хто — що — в ньому їхало.

Він миттю схопився на ноги, витріщившись перед себе незрячими очима. Серце стиснула паніка. Чому Тоні послав його на четвертий поверх? Тут він у пастці. Усі двері замкнені.

Горище!

Денні знав, що в готелі є горище. Він приходив туди з татом у той день, коли тато розставляв мишоловки. Але через пацюків тато не дозволив Денні піднятися нагору разом з ним — боявся, як би Денні не покусали. І люк на горище відкривався в стелі короткого коридорчика — останнього в цьому крилі. Біля стіни був довгий ціпок. Цим ціпком тато штовхнув кришку люка, і вона відкрилася. Коли вона пішла нагору, заскреготали противаги й спустилася драбинка. Якщо б можна було забратися туди й втягти драбину за собою...

Десь у лабіринті коридорів за спиною хлопчика зупинився ліфт. З металевим деренчанням стукнули, розчиняючись, двері. І голос — уже не у свідомості малого, а наяву, жахливо реальний — покликав:

— Денні? Денні, ходи сюди на хвилиночку, га? Ти тут дещо накоїв, і я хочу, щоб ти прийшов і отримав по заслугах. Будь чоловіком. Денні? Денні?

Слухняність настільки міцно в’їлася в Денні, що він, як робот, справді зробив два кроки на голос і лише потім зупинився. Пальчики стиснулися в кулаки.

(Несправжній! Фальшиве обличчя, я знаю, хто ти! Знімай маску!)

— Денні! — заревіла істота. — Іди сюди_у щеня! Іди сюди, отримай своє,, будь чоловіком!

Голосне «бум!» — це молоток ударив у стіну. Коли голос знову проревів його ім’я, то звучав уже в іншому місці. Ближче.

Полювання починалося в реальному світі.

Денні побіг. Безшумно торкаючись ногами товстого килима, він біг повз замкнені двері, повз шовковисті візерункові шпалери, повз пригвинчений до стіни біля повороту вогнегасника. Хлопчик завагався, потім пірнув в останній коридорчик. Наприкінці коридорчика виявилися лише двері, зачинені на засув. Бігти було нікуди.

Але ціпок був на місці — він стояв там, де тато залишив його, притуливши до стіни.

Денні схопив ціпок. Він витягнув шию й пильно глянув на люк. Ціпок закінчувався гачком, яким треба було підчіплювати кільце, угвинчене в кришку люка. Треба було...