— Побачимо, як ти тепер будеш свої фокуси показувати, — пробурмотіло чудовисько. — Я не вчора народився, зрозуміло? І з колиски мене нянька не впускала, Господь свідок. Хлопчику, я маю намір виконати стосовно тебе свій батьківський обов’язок.

Денні сказав:

— Ти не мій тато.

Істота зупинилася. На мить здалася просто розгубленою — начебто точно не знала, хто або що вона таке. Потім рушила далі. Молоток зі свистом ударив по дверях, і вони глухо відгукнулися: «бум!».

— Брешеш, — сказала істота. — Інакше хто ж я такий? У мене дві родимки, у мене пупок чашечкою, у мене навіть інструмент є, хлопче. Запитай маму.

— Ти — маска, — сказав Денні. — Просто несправжнє обличчя. Просто ти не такий мертвий, як інші, ото і знадобився готелю. Але коли він з тобою закінчить, ти перетворишся на порожнє місце. На ніщо. Я не боюся тебе.

— Будеш боятися! — завила істота. Невблаганний молоток опустився, зі свистом врізавшись у килим між ступнями Денні. Хлопчик не відступив.

— Ти оббрехав мене! Ти об’єднався з нею! Ти щось замишляв проти мене! І обманював! Списав на останньому іспиті: — З-під волохатих брів на Денні блиснули очі. У них світилася хитрість божевільного. — Нічого, я й це знайду. Твір десь у підвалі. Я знайду його. Мені пообіцяли, що я зможу дивитися все, що захочу.

Істота знову замахнулася.

— Так, пообіцяли, — погодився Денні. — Але вони брешуть.

Молоток завмер у вищій точці розмаху.

Геллоран почав приходити до тями, і Венді перестала ляскати його по щоках. Хвилину тому вниз по шахті ліфта приплили невиразні, ледь чутні крізь вітер слова: «Ти обманював! Списував на іспиті!» Кричали десь у глибині західного крила. Венді була майже впевнена, що Денні з Дже-ком — на четвертому поверсі, й Джек — те, що вселилося в нього, — знайшов сина. Тепер вони з Геллораном нічого не могли вдіяти.

— Ох, доко, — пробурмотіла вона. Очі застелили сльози.

— Сучий син зламав мені щелепу, — хрипко пробурчав Геллоран. — А голова...

Він намагався сісти. Праве око стрімко перетворювалося на щілинку через ліловий синець, що спухав під ним. Проте Венді він помітив.

— Місіс Торренс...

— Тсссс, — сказала вона.

— Де хлопчик, місіс Торренс?

— На четвертому поверсі, — відповіла вона. — 3 батьком.

— Вони брешуть, — знову повторив Денні. У голові хлопчика щось промайнуло, спалахнувши, як метеор, що згоряє — занадто коротко, занадто яскраво, щоб піймати й утримати цю думку. Від неї залишився тільки хвостик.