— Нам треба йти, — сказав Геллоран.

— Я не одягнена... речі...

Денні стрілою вилетів з її обіймів і помчав по коридору. Вона провела сина очима — він саме зник за рогом — і знову подивилася на Геллорана.

— А якщо він повернеться?

— Ваш чоловік?

— Це не Джек, — пробурмотіла Венді. — Джек мертвий. Його вбив цей готель. Цей клятий готель.

Вона вдарила кулаком у стіну й розплакалася від болю в порізаних пальцях.

— Справа в котлі, чи не так?

— Так, мем. Денні каже, що він ось-ось вибухне.

— Добре. — У слові пролунала цілковита приреченість, начебто все вже було вирішено. — Не знаю, чи зможу ще раз спуститися по сходах. Ребра... він зламав мені ребра. І щось у спині. Боляче.

— Зможете, — сказав Геллоран. — Ми встигнемо.

Але раптом він згадав про звірів живоплоту й задумався, що їм робити, якщо ті охороняють вихід. Потім повернувся Денні. Він приніс чоботи, куртку та рукавиці Венді й свою курточку й рукавиці.

— Денні, — сказала мати. — Твої чобітки.

— Занадто пізно, — відповів він, не зводячи з дорослих якихось розпачливо божевільних очей. Хлопчик подивився на Діка, і раптом у голові в Геллорана виник образ годинника під скляним ковпаком, годинника з бальної зали, якого в 1949 році подарував готелю шведський дипломат. Стрілки показували без однієї хвилини північ.

— О Господи, — сказав Геллоран. — Боже милостивий.

Обхопивши Венді однією рукою, Дік підняв її, а іншою рукою пригорнув до себе Денні. І побіг до сходів.

Коли Геллоран здавив зламані ребра, а в спині щось зайшло одне за одне, Венді пронизливо скрикнула від болю, однак Дік не зупинявся. Не відпускаючи їх, він побіг униз по сходах. Одне око було широко розкрите в розпачі, інше запливло, перетворившись на крихітну щілинку. Дік нагадував одноокого пірата, що викрадає заручників, щоб потім одержати за них викуп.

У раптовому осяянні він зрозумів, чому Денні сказав, що занадто пізно. Він відчув, як у підвалі назріває вибух, назріває, щоб роздерти нутро цього клятого будинку.

І помчав, стрілою пролетів по вестибюлю просто до двостулкових дверей.

Чудовисько квапилося по підвалу на слабке жовте світло єдиної лампочки, туди, де була топка. Воно схлипувало від страху. Ще трохи — зовсім трохи, — і воно здобуло б хлопчиська разом з його чудовою, ні з чим не порівнянною силою! Тепер програти не можна було. Цього не можна було допустити. Воно скине тиск у котлі, а потім суворо покарає хлопчиська.