Мабуть, той факт, що я мертва, приніс гігантське полегшення моєму татові; принаймні тепер йому не треба побоюватися, що я ускладню йому життя несподіваною вагітністю. Тато зазвичай казав: «Медісон, який би чоловік не опинився, врешті-решт, із тобою, він неодмінно отримає по повній». Якби тато знав…

Коли в мене здохла золота рибка, Пан Вертун, ми змили його в унітаз. Коли здохло моє кошеня, Тигр, я спробувала зробити те саме і з ним, але в результаті нам довелося викликати водопровідника, щоб пробити труби. Ну й бруду було. Бідолашний Тигр. Коли померла я — мені не хотілося б удаватися в подробиці, але, скажімо, такий собі пан Мак Збоченець, гробар, побачив мене оголеною, і викачав із мене всю кров, і увійшов у бозна-який збочений фізичний контакт із моїм невинним тринадцятирічним тілом. Можете вважати мене балакучою, але ж смерть — найбільший жарт усіх часів. Скільки грошей матінка викинула на перукарів і уроки танців для мене, і ось — мені доводиться терпіти миття гарячою слиною, що тече з язика якогось пузатого розбещеного робітника похоронного бюро.

Одне можу сказати: коли помираєш, то доводиться розпрощатися з вимогами щодо меж і особистого простору. Спробуйте зрозуміти одне: я вмерла не тому, що була занадто ледачою для того, щоб жити. І не для того я вмерла, щоб покарати свою родину. Отже, скільки б я не сварила батьків, не треба вважати, ніби я їх ненавиділа. Так, деякий час я вешталася поряд, дивлячись, як мама згинається над ноутбуком і натискає клавіші Ctrl, Alt і L, замикаючи двері моєї спальні в Римі, моєї кімнати в Афінах, усіх моїх кімнат по всьому світові. Після цього вона знову застукала по клавішах, щоб закрити завіси, і прикрутити кондиціонер, і увімкнути електростатичну фільтрацію повітря, щоб жодної порошинки не сіло на моїх ляльок, і одяг, і опудал. Зрозуміло, я мала б дуже сумувати за батьками — більше, ніж вони за мною, особливо коли пригадати, що вони любили мене лише тринадцять років, у той час коли я любила їх усе своє життя. Вибачте, що не затрималася надовше, але я не хочу бути мертвою і просто спостерігати за всіма, водночас охолоджуючи кімнати, блимаючи освітленням і смикаючи завіси. Я не хочу бути просто спостерігачкою-вуаєристкою.

Так, це нечесно, але на землі ми відчуваємо себе наче в Пеклі лише через свої очікування, що тут має бути Рай. Але земля — це лише земля. Мрець — це лише мрець. Та ви дуже скоро й самі дізнаєтеся. Якщо ви навіть дуже засмутитеся, ситуацію цим не виправити.

Розділ другий

Розділ другий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не думай, що у Пеклі мені не подобається. Ні, насправді тут пречудово.
Набагато краще, ніж я очікувала. Чесно, не можна не помітити, що ти дуже важко і дуже довго працював, щоб зробити все це: замутив, закрутив цілі океани пекуче-гарячого блювотиння, нагнав смердючого запаху сірки, витворив хмари гудючої мошкари».