— Чому тобі не можна надовго відлучатися?

Уникаючи мого погляду, Дженні похитала головою.

— Мені пора.

— Коли ми розмовляли по телефону, ти вже була тут?

— Ні… але знала, що буду.

Я провів поглядом її гольф-мобіль, поки він обережно котив униз схилом, лишаючи в діамантовій росі відбитки коліс. Однак ті коштовні камінці краплинок мали невдовзі щезнути — день щойно розпочався, але такою спекою, що на руках і лобі в мене повиступали бісерини поту. Дженні зникла за деревами. Я знав: якщо пройти туди, то надибаю стежку. А якщо піду стежкою, то вона приведе мене до хижки. Тієї, де я в іншому житті лежав грудьми до грудей і стегном до стегна з Астрід Содерберг.

* * * * *

Щойно по десятій (я саме читав «Загадковий випадок у Стайлзі»[171], один з улюблених романів моєї сестри), нижнім поверхом розлігся лункий передзвін виклику від Джейкобза. Я піднявся в люкс Купера, дуже сподіваючись не побачити його на підлозі з переламаним стегном. Але даремно я непокоївся. Чарлі був одягнений, спирався на ціпок і дивився у вікно. А коли обернувся до мене, його очі сяяли.

— Я думаю, сьогодні може бути наш день, — оголосив він. — Будь готовий.

Але день був не наш. Коли я приніс йому вечерю (ячмінний суп і сендвіч із сиром), телевізор мовчав, а ввійти мені не дозволили. З-за дверей Джейкобз тоном вередливої дитини прокричав, щоб я йшов геть.

— Чарлі, тобі треба поїсти.

— Що мені насправді треба, то це тиша і спокій! Відчепися!

Близько десятої я піднявся знову — хотів просто послухати коло дверей, чи не базікає в нього телевізор. Якби почув, то спитав би, чи не хоче він хоч грінку з’їсти перед сном. Телевізор був вимкнений, проте Джейкобз не спав — він говорив тим занадто гучним голосом, яким завше балакають по телефону люди, що глухнуть.

— Вона не піде, поки я не буду готовий! Подбай про це! Це те, за що я тобі плачу, тому виконуй!

Негаразди — і спершу мені здалося, що з Дженні. Вона вже була на межі того, щоб сказати «З мене досить», і намилилася кудись їхати. Найімовірніше — назад, на північний схід, до їхньої спільної з Астрід домівки. Та потім спало на думку, що розмовляв він саме з Дженні. А тоді що це означало? Єдине, до чого я додумався, — те, в якому значенні часто вживають дієслово «йти» стосовно людей віку Джейкобза.

Я пішов, не постукавши.

Те, чого він чекав, — чого чекали ми всі, — сталося наступного дня.

* * * * *

Він викликав мене дзвінком о першій, невдовзі по тому, як я приніс йому обід. Двері в люкс було відчинено, і, підходячи, я почув, як черговий погодний спец розводиться про те, яка тепла Мексиканська затока і що це віщує на прийдешній сезон урагани. Та потім голос цього кадра перебило тривале пронизливе дзижчання. Зайшовши, я побачив унизу на екрані червону смугу. Прочитати не встиг, бо вона зникла, одначе штормове попередження я розпізнаю одразу.