— Бо захворіла.
Він несхвально похитав головою.
— Невже ти не слухав? Тоді пріон ще дрімав.
— Зрозуміла, що їй не подобається? Оцінки погані ставили?
— А от і не вгадав. — Він розвернувся до мене і, немов старий розпусник, поморгав бровами. — Мері Фей — героїня модерної доби, мати-одиначка. Дитині, хлопчику на ім’я Віктор, тепер сім років. Я ніколи його не бачив, Мері цього не хотіла, проте, коли ми обговорювали його майбутнє, показувала багато фотографій. Він нагадав мені мого рідного синочка.
Ми вже були біля дверей, що вели на вантажну платформу, але я їх не штовхнув.
— У малого те саме, що в неї?
— Ні. Принаймні поки що.
— А буде?
— Сказати напевно неможливо, але результат аналізу на пріон К-Я в нього негативний. Поки що. — І знову прогримів грім. Потроху здіймався вітер — забарабанив у двері та з тихим стогоном пронісся попід дахом. — Ходімо, Джеймі. Нам не можна зволікати.
* * * * *
Сходи вантажної платформи були занадто крутими, щоб він міг їх подолати зі своїм ціпком, тому я зніс його на руках. Те кволе тільце було шокуюче легким. Усадовивши Джейкобза на пасажирське сидіння гольф-мобіля, я сів за кермо. Поки ми котили по гравію в бік газонного обширу за готелем, що положисто спускався вниз, знову гримнув грім. На заході від нас загрозливо темніли купчасті фіолетово-чорні хмари. У мене на очах з їхніх розпухлих животів у трьох різних місцях зблиснули виделки блискавки. Імовірність того, що буря нас омине, розтанула. І, налетівши, вона мусила добряче потрусити наш світ.
— Багато років тому я розповідав тобі про залізну щоглу на Вершині неба, яка притягує блискавку. Набагато сильніше, ніж звичайний громовідвід. Пам’ятаєш?
— Так.
— Ти коли-небудь їздив туди, щоб побачити на власні очі?
— Ні, — збрехав я без найменших вагань. Те, що сталося на Вершині неба влітку 1974 року, було лише між мною та Астрід. Напевно, я міг би розповісти Брі, якби вона поцікавилась, яким був мій перший раз, але тільки не Чарлі Джейкобзу. Йому — нізащо.
— У «De Vermis Mysteriis» Прін розказує про «велетенську машинерію, що рухає млин Всесвіту», і про річку сили, з якої черпає та машинерія. Він називає ту річку…
—
Він вирячився на мене. Кущасті брови злетіли аж до лінії, де колись починалося волосся.