— Принеси мені ковтнути, — попросив мене Джейкобз. — На один палець буде цілком достатньо. І собі та міс Ноултон налий. Піднімемо тост за успіх наших старань.

— Я не хочу пити, і тостів піднімати не хочу, — відмовилася Дженні. — Хочу тільки, щоб усе це швидше закінчилося. Дурна я була, що влізла в цю авантюру.

— Іди, Джеймі, — наполіг Джейкобз. — Принеси на трьох. І хутчіш. Tempus fugit[175].

Пляшка стояла на стільниці біля раковини. Я поставив поряд три склянки для соку й хлюпнув потроху в кожну. Пив я вкрай рідко, боячись, що бухло приведе назад до наркоти, але цієї миті потребував цього.

Коли я повернувся у вітальню, Дженні вже там не було. Блискавка осявала все за вікнами синім світлом, лампи й люстра блимнули, та потім знову загорілися рівно і яскраво.

— Вона пішла подивитись, як там наша пацієнтка, — пояснив Джейкобз. — Її порцію вип’ю я. Звісно, якщо ти не хочеш.

— Чарлі, ти відіслав мене на кухню, щоб мати змогу поговорити з нею?

— Дурниці, — усміхнувся він неушкодженою половиною обличчя. Інша половина лишалася серйозною та сторожкою. «Ти знаєш, що я брешу, — наче промовляла та половина. — Але вже запізно, вороття нема. Чи не так?»

Я простягнув йому одну склянку, а ту, яка призначалася Дженні, поставив на столик біля канапи, де елегантним віялом було розкладено журнали. Подумалося, що, можливо, на цьому самому місці, де тепер стояв столик, я вперше колись увійшов у тіло Астрід. «Милий, не рухайся, — попросила тоді вона. А потім: — Це чудово».

Джейкобз підніс свою склянку догори.

— За те…

Я одним духом вихилив свою, не давши йому договорити.

Він докірливо подивився на мене, та потім проковтнув і свою порцію — окрім однієї краплини, що скотилася з застиглого кутика рота.

— Ти вважаєш мене мерзотою? Мені дуже шкода. Ти навіть гадки не маєш, як шкода.

— Не мерзотою. Ти мене лякаєш. Мене лякають усі, хто необачно грається з силами, які перебувають поза межами їхнього розуміння.

Джейкобз підняв склянку, яку я налив для Дженні. Підніс до обличчя, і крізь скло в збільшеному вигляді прозирнула застигла половина.

— Я міг би посперечатися, але навіщо гаяти час? Гроза вже майже над нами, і коли небо знову виясниться, наші з тобою взаємини закінчаться. Але принаймні будь мужиком і зізнайся, що тобі цікаво. Саме це насамперед тебе сюди й привело — ти хочеш знати. Так само, як і я. Як і колись Прін. Єдина, хто тут проти своєї волі, — сердешна Дженні. Вона виплачує свій борг любові. А це надає їй шляхетності, якою ми з тобою похизуватися не можемо.

У нього за спиною відчинилися двері. Мої ніздрі вловили запах кімнати хворого — сеча, лосьйон для тіла, засіб для дезінфекції. Дженні прибила за собою двері, побачила в руці у Джейкобза склянку і рвучким рухом висмикнула її. Заковтнула віскі, а потім скривилася так, що на шиї напнулися сухожилля.