— Якщо тобі від цього полегшає, скажу, що міс Фей дала свою згоду на цей експеримент. Усі документи в зразковому порядку, включно з нотаріально завіреною заявою, яка дозволяє мені на власний розсуд припинити так звані надзвичайні заходи. А в обмін на нетривале й цілковито шанобливе використання її решток, син Мері одержить щедру суму грошей у вигляді трастового фонду, завдяки якому буде забезпечений аж до досягнення дорослого віку й далі. Джеймі, ніхто в цій історії не стане жертвою.

«Це ти так кажеш, — подумав я. — Це ти так кажеш».

Прогарчав грім. І цього разу, перед самим ударом блискавки, я почув невиразне клацання. Джейкобз теж.

— Назріла пора. Заходь зі мною в кімнату або йди геть.

— Я зайду. І молитимуся, щоб нічого не сталося. Бо це не експеримент, Чарлі. Це диявольське чортзна-що.

— Думай що хочеш і молися скільки влізе. Може, тобі пощастить більше, ніж мені за все моє життя… у чому я сильно сумніваюся.

Він відчинив двері, і я зайшов за ним у кімнату, де померла Мері Фей.

XIII. Відродження Мері Фей

XIII. Відродження Мері Фей

У смертній кімнаті Мері Фей було велике вікно, що виходило на схід, але гроза накрила нас майже з головою, і за склом я бачив лишень тьмяну сріблясту запону дощу. Хоч на столі й горіла лампа, у кімнаті кублилися тіні. Лівим плечем я зачепив бюро, про яке казав Джейкобз, однак про револьвер у верхній шухляді навіть не згадав. Усю мою увагу було прикуто до непорушної фігури, що лежала на лікарняному ліжку. Я міг добре її роздивитися, бо всі монітори було вимкнено, а штатив для крапельниць Дженні відкотила в куток.

Вона була прекрасна. Смерть стерла всі сліди, вирізьблені хворобою, що пожирала її мозок, і те звернуте до стелі обличчя — алебастрова шкіра в обрамленні розкішної маси темно-каштанового волосся, — було досконалим, немов камея. Очі заплющені. Густі вії майже торкалися щік. Губи злегка розтулилися. Простирадло накривало її аж по плечі. На ньому, над опуклістю грудей, лежала одна її стиснута рука. На згадку мені спали рядки поезії, щось із уроків англійської в дванадцятому класі, й мелодійно задзеленчали в голові: «Тонкий твій лик, волосся пишне чорне… До статуї подібна…»[176]

Біля не потрібного вже апарата штучної вентиляції легенів стояла Дженні Ноултон і заламувала руки.

Спалахнула блискавка. У її нетривкому світінні я побачив залізну щоглу на Вершині неба, щоглу, яка стояла там вже бозна-скільки років і зухвало кидала виклик кожній грозі, щоб та не соромилась і шаленіла на повну міць.

Джейкобз простягнув мені скриньку.

— Джеймі, допомагай. Треба поквапитись. Візьми й відкрий. Решту я зроблю сам.