Іншим — я.

— Чарлі, ти повинен це припинити.

— Припинити? Ти збожеволів?

«Ні, — подумав я. — Збожеволів у нас ти. А я прийшов до тями».

І сподівався, що не запізно.

— На тому боці щось чигає. Астрід назвала її Матір’ю. Я думаю, ти навряд чи хочеш із нею зустрітися, а сам я точно знаю, що не хочу.

Я нахилився, щоб зірвати металевий обруч, який оповив голову Мері Фей. І тут Джейкобз ведмежою хваткою вчепився в мене і відтягнув од ліжка. Руки в нього були худющі, я мав би легко від нього відкараскатися, але де там. Принаймні спочатку мені це не вдалося. Одержимість наділила його нелюдською силою.

Поки ми борюкалися в тій напівтемній кімнаті, якою блукали примари тіней, вітер зненацька влігся, і дощ став ущухати. У вікно я знову бачив щоглу й струмочки, що стікали по зморшках опуклого гранітного лоба, званого Вершиною неба.

«Слава Богу, — з полегкістю подумав я. — Гроза закінчується».

Я перестав із ним боротись саме тоді, коли вже майже відбився, і так згубив свій шанс покласти край мерзотному кошмару ще до того, як він почався. Гроза не скінчилася, вона просто набирала в легені повітря перед головним нападом. Знову налетів вітер, тепер уже з ураганною швидкістю, і за якусь частку секунди до того, як вдарила блискавиця, я встиг відчути те саме, що й того дня, коли вперше приїхав сюди з Астрід: волосся на всьому тілі стало сторч, а повітря в кімнаті неначе загусло й перетворилося на олію. І цього разу не клац, а ХРЯСЬ, прогриміло, мов постріл з малокаліберної зброї. Дженні заверещала від жаху.

З-поза хмар вистрілила нерівно обламана гілляка вогню й поцілила в залізну щоглу на Вершині неба, запаливши її синім вогнем. І миттю в моїй голові озвався вереском величезний хор голосів, і я збагнув, що то кричать усі ті люди, яких Чарльз Джейкобз зцілив за все своє життя, а ще ті, чиї знімки він робив камерою на виставах «Портрети блискавкою». І не лише ті, хто потерпав од залишкових явищ, — усі вони, тисячі людей. Якби той пронизливий вереск тривав ще хоч би десять секунд, я збожеволів би на місці. Та коли згас електричний вогонь, що вкрив усю щоглу, й залишилося тільки тьмяне вишнево-червоне світіння, наче витягли з вогнища залізний прут для таврування, затихли й ті болісні голоси.

Небом прокотився грім, і з новою силою ринув дощ, а йому вторував стукіт граду.

— Господи! — вереснула Дженні. — Господи, ви подивіться!

Обруч на голові в Мері Фей світився — яскравим пульсуючим світлом. Я бачив його не тільки очима. Воно сяяло й у надрах мого мозку, бо я був зв’язковим. Я був провідником. Світіння вже тьмяніло, коли в щоглу знову жахнула блискавка. Хор заволав. Смужка стала тепер не зеленою, а ясно-білою, надто сліпучою, щоб на неї дивитися. Я заплющив очі й затулив руками вуха. У темряві плавав тільки відбиток обруча на сітківці, кольору небесної блакиті.