Крики в голові стихли. Я розплющив очі й побачив, як поволі гасне сяйво обруча. Широко розплющеними, зачарованими очима Джейкобз втупився у труп Мері Фей. Із застиглого кутика його рота скрапувала слина.

Град люто сипонув на прощання і вщух. Дощ слабшав. Я помітив, як виделка блискавки встромилася в дерева десь далі від Вершини неба, однак гроза вже пішла на схід.

Дженні кулею вискочила з кімнати, лишивши двері відчиненими. Я почув, як вона на щось налетіла, коли перебігала вітальню, а потім із розмаху хряснули об стіну вхідні двері — ті, які я насилу був зачинив. Дженні втекла.

Та Джейкобз не звернув на це уваги. Він схилився над мертвою жінкою, що лежала з заплющеними очима. Вугільно-чорні вії, як і раніше, ледь торкалися щік. Обруч став лише смужкою мертвого металу й більше не світив у напівтемряві кімнати. Якщо він і обпік їй лоба, то слід був під смужкою. Але я сумнівався, бо не відчув запаху смаленої плоті.

— Прокидайся, — наказав Джейкобз. Відповіді не було, і він повторив криком. — Прокидайся! — Узяв її за руку і струсонув, спочатку обережно, потім сильніше. — Прокинься! Прокинься, щоб тобі, прокинься!

Її голова теліпалася з боку в бік, наче не погоджуючись.

— ПРОКИДАЙСЯ, СУКО, ПРОКИДАЙСЯ!

Якби Джейкобз не спинився, то стягнув би її з ліжка на підлогу, а вже такої наруги я стерпіти не міг. Я вхопив його за праве плече і відтягнув од ліжка. Ми обидва поточилися назад, наче якийсь недоладний танець виконували, і врізалися в бюро.

Із перекошеним від люті й розчарування очима він розвернувся до мене.

— Пусти мене! Пусти! Я врятував тобі твоє жалюгідне нікчемне життя і вимагаю, щоб ти…

І тоді щось сталося.

* * * * *

З ліжка долинуло тихе бурмотіння. Я послабив хватку, якою тримав Джейкобза. Труп лежав так само, як і раніше, тільки тепер, після тієї трясці, яку влаштував йому Чарлі, з розкинутими в обидва боки руками.

«То вітер», — подумав я. І якби мені трохи часу, неодмінно б себе в цьому переконав. Проте я навіть почати не встиг: це повторилося. Жінка на ліжку слабо забурмотіла.

— Вона повертається. — Очі в Чарлі були величезні, вони вилазили з орбіт, наче в жаби, яку душить лиха дитина. — Відроджується. Оживає.

— Ні, — мовив я.

Навіть якщо він і почув, то пустив повз вуха. Усю його увагу було прикуто до жінки в ліжку, до блідого овалу її обличчя, зануреного в тіні, що заполонили кімнату. Він хиткою ходою, тягнучи ногу, рушив до неї, достоту капітан Ахав на палубі «Пеквода»[177]. Язик вивалювався з рота на той бік, який не заморозило хворобою. Дихав Джейкобз дуже важко.